Автор: Morpheus
Переклад: Pooh68оригінал тут
Самотній чоловік повільно крокував вгору по крутому схилу, нарікаючи на те, що його потягнуло таке місце. Нарешті, він зупинився, відчуваючи неначе ціла вічність минула з моменту початку його підйому на гору. Він оглянувся навколо, насолоджуючись виглядом безкраїх джунглів Південної Америки, котрі лежали в його ногах.
- Який чудовий вигляд, - ствердив він, відчуваючи повагу ситуації та біль у всьому тілі від тяжкого шляху.
Дейв Мак-Кормік стягнув федору і витер піт з чола. Він подивився на капелюх, усвідомлюючи, як той був подібний до іншого капелюха, капелюха найвідомішого кіно-археолога: Індіани Джонса. Захоплення його пригодами привели Дейва до археології. А щодо капелюха, то його вибір був свідомим. Все заради того, щоб бути подібним до улюбленого героя. Він навіть жартував в колі друзів, що до повного щастя, йому потрібен ще шкіряний батіг.
Протягом останніх днів, Дейв був в експедиції, яка, нажаль, не приносила багато артефактів. Він знав чутки, а навіть мав докази того, що в цих джунглях, вздовж гірського хребта, існує якийсь древній храм і він мав намір його знайти. Тим не менше, минуло кілька днів, а він так і нічого не знайшов. Мабуть ті, хто розповідали про таємничий храм, не знали його місцезнаходження. А ще - цей проклятий забобон про «прокляті гори». Але завдяки цьому, він був впевнений, що щось таки існує в цих горах і Дейв мав намір це щось знайти.
Чоловік стояв нерухомо кілька хвилин, намагаючись віддихатися, а потім вирішив перекусити. Закінчивши з цим, він розгорнув одну з карт, які забрав з собою і зробив на ній кілька поміток олівцем. Потім, він поглянув вверх, вздовж гірського хребта, намагаючись розгледіти якісь руїни, чи ознаки людського втручання. Нажаль, нічого такого він не помітив.
- Я б не був проти якоїсь допомоги, - пробурмотів Дейв, складаючи карту та роблячи ковток води з пляшки.
Нажаль, через брак коштів в його здатності переконування спонсорів, в цій експедиції він був сам по собі. Але це було зрозуміло: ця експедиція була вкрай ризикованою. З іншого боку, Дейв знав, що успіх в ній, може підняти його кар'єру на неймовірні висоти.
Через кілька секунд, чоловік продовжив рух вгору та пошук таємничого храму. Без чіткого уявлення де його шукати, йому залишилось систематичне прочісування території навколо. Однак, Дейв тримався надії, що йому таки вдасться знайти потрібні докази, перш ніж він повернеться в базовий табір, біля підніжжя гори.
Набагато пізніше, але цього ж дня, Дейв продовжував рухатися по дну скалистої розщелини, в подиві розглядаючись навколо. Це було вражаюче видовище і чоловік жалкував, що не забрав зі собою камери чи фотоапарату.
Коли він так розглядав скелі, то щось помітив. Підібравшись ближче та відчуваючи нетерпіння, він знайшов вузьку стежку, яка вилась вгору вздовж обриву, ховаючись в рослинності і завдяки цьому була майже непомітною. «Виглядає на те, що я таки маю археологічне щастя, в іншому випадку, я б нічого не помітив», - подумав він. «Чи це те, що я шукаю?» - подумки запитав він сам себе, відчуваючи бажання записати все. Однак, він вирішив почекати і все докладно перевірити, перш ніж зафіксує результати пошуку.
Дейв почав повільно рухатися вгору по вузькій стежинці, яку тепер бачив більш чіткіше, хоча був певним, що знизу її не було видно зовсім. Кожен крок змушував його почуватися все більш нервовим. Стежинка була насправді вузькою, а падіння з неї на дно було б довгим. Сподіваючись знайти щось на її кінці, чоловік ставив обережні кроки, продовжуючись рухатися вгору.
А потім, він побачив це! Перед його очима повстав вхід до печери, прихований за великими каменюками. Знизу, а навіть зверху, побачити його було б неможливо - вхід виглядав, як маленька темна плямка, яку можна було сприйняти за тінь. Все ще відчуваючи скептицизм, Дейв вирішив «пощупати» знахідку власними руками, перш ніж повірить в те, що знайшов ціль своєї експедиції.
Чоловік нахмурився і обережно рушив вперед, уважно ставлячи кроки та спостерігаючи за камінням, яке осипалося в прірву. Його серце билося шалено від усвідомлення того, що один необережний крок і, якщо він не буде обережним, закінчиться все його життя. «Якщо я впаду…», - подумав він, але відкинув цю думку з голови, готуючись до вікопомного відкриття.
- Зараза, - видихнув Дейв, втупившись в акуратно вирізані каменюки, які виднілись перед отвором.
Стіна перед ним була пласка і зникала всередині печери. Вона була занадто гладкою, щоб бути природнім утворенням. Дейв зробив ще кілька кроків і ахнув. За кутом, він побачив печеру, яка мала з п'ятиметровий отвір. Він був обкладений камінням з символами, які чоловік не впізнавав, хоча і підозрював їх походження. Але незважаючи на це, ні їх вигляд, ні їх зміст, нічого не говорили Дейву.
Але найдивнішим було те, що чоловік бачив світло по іншу сторону печери. Кілька логічних припущень одразу ж виникли в його голові, коли він оглядав все навколо, схиляючись врешті до того, що це відбивалось сонячне проміння. Приємний захват від знайденого наростав, неначе сніжний ком.
- Я знайшов його, - прошепотів Дейв про себе, відчуваючи приголомшення.
Чоловік стояв перед входом ще кілька секунд, перш ніж обережно поклав рюкзак поруч, дістаючи з нього тільки ті речі, які на його думку будуть йому потрібні всередині. Потім, глибоко вдихнувши, він пройшов через вабливий отвір.
Як тільки він опинився всередині, Дейв завмер, відкривши рота від побаченого. Перед його очима відкрився великий зал, підлога і стіни якого, здавалося, були зроблені з мармуру. Вздовж залу, на його середині, стояли кілька колон. Червоні штори звисали по різних сторонах стін, руйнуючи однотонність залу. Все навколо виглядало абсолютно бездоганно і абсолютно свіжо.
Він розмірковував над тим, що бачив і розраховуючи вік храму…, аж раптом, побачив їх. Дейв зітхнув при вигляді чоловіка і дівчини, які виходили з протилежного кінця печери. Чоловік був високий, м'язистий і мав довге чорне волосся та засмаглу шкіру. Риси його обличчя сильно різнились від тубільців, яких Дейв зустрів на своєму шляху. Жінка була подібна до чоловіка і дуже красива. Обидвоє були одягнені в довгі туніки, котрі починались в них на шиї.
- Мужик, - тихо промовив Дейв, нервово ковтаючи слину від того, що бачив. Слабка посмішка почала формуватися в нього на обличчі, коли він повільно усвідомлював те, що власне зараз стоїть на порозі неймовірного відкриття.
Дейв розмірковував над тим, чи повинен представитися, коли побачив ще одного чоловіка, який виглядав дуже подібно до першого і міг бути його братом. Він дивився на археолога так само, як і попередня пара.
- Гм…, - тихо відізвався Дейв, відчуваючи нервозність. У нього не було ідей звідки взялися ці люди і чи вони не захищатимуть це місце. Вперше він пошкодував, що не взяв з собою пістолет. - Я не заподію зла…
Чоловік втупився в Дейва спокійним, майже відсутнім поглядом, а потім повернувся і почав говорити до когось в стороні на мові, яку Дейв ніколи не чув раніше. Це були дивні та ритмічні звуки, які викликали в нього ще більшу цікавість. Через мить, чоловік повернувся до Дейва з більш твердішим поглядом. Інший чоловік, якого археолог побачив раніше, опинився в нього ззаду і повільно рухався в його сторону.
- Я не хотів перешкоджати, - відізвався Дейв, демонструючи, що він безборонний та сподіваючись, що місцеві правильно зрозуміють його жест. Незважаючи на це, він почувався трішки нервово. - Мене звати Дейв…
На його щастя, чоловіки зупинились на невеликій відстані від нього, а потім, один з них жестом наказав Дейву слідувати за ним. Інший чоловік залишився на місці і виглядало на те, що він без проблем зупинив би археолога, якби той спробував зробити щось непередбачуване. Він виглядав досить сильним, щоб зробити це без жодного зусилля. Змирившись з тим, що в нього не було вибору, Дейв посміхнувся і попрямував за першим чоловіком.
Той сказав щось на незрозумілій мові до другого чоловіка, а потім, він і Дейв опинились в іншій стороні печери. Коли вони проходили повз колони і шовкові червоні штори, Дейв зі здивуванням побачив те, що не помітив до цього часу. Він побачив її.
Прямо навпроти Дейва була жінка, яка млосно лежала на подушках ліжка. Перший погляд на неї був достатнім, щоб змусити Дейва ахнути від здивування. Перед ним була найкрасивіша жінка, яку він бачив у своєму житті. Дивна жінка мала довге, чорне волосся та блідо-кремову шкіру. Її прекрасне тіло виглядало неймовірно хтиво і було прикрите чимось, на зразок вуалі. Ідеальний вигляд доповнювали дивні золоті намиста на шиї та браслети на руках.
Спочатку, жінка навіть не звертала уваги на Дейва, хоча той не міг відірвати від неї очей. Замість цього, вона дивилась на одну з двох дівчат, які були поруч з нею і, здавалось, масажували її. Врешті, вона обернулась і поглянула на Дейва. Її обличчя було чудовим, а її очі відразу ж привернули увагу чоловіка. Вони були такими чорними, що він міг би в них потонути.
Красуня на хвилину втупилась в археолога з дивним виразом обличчя. На ньому малювалися цікавість і розвага, а також, як Дейв сподівався, хіть. Проте, вся вона виглядала надзвичайно розслабленою, хоча і випромінювала собою контроль над всіма та очікування задоволення всіх своїх забаганок від присутніх.
Нарешті, вона промовила. Її голос був прекрасним і одночасно стікав сексом. Однак, вона говорила на тій же мові, на якій говорив чоловік і Дейв мав туманну уяву про те, що вона говорила. Жінка роздратовано сказала ще щось, але Дейв лише похитав головою та спробував показати, що не розуміє її слів.
- Боюсь, я Вас не розумію, - повільно сказав Дейв, а потім додав. - А Ви говорити англійською?
Її погляд був порожнім, а тому він повторив слова іспанською, а потім, кількома іншими мовами. Відповіддю була тиша і роздратований погляд.
А тоді, жінка підвелася і махнула рукою, запрошуючи Дейва приєднатися до неї. В цьому жесті було одночасно запрошення і команда. Не потребуючи повторення, він зробив те, що вимагали і здивувався, коли жінка приклала два пальці до його чола. Він відчув легкий шок, неначе від статичної електрики, коли жінка зробила це.
- Ах, - задумливо промовила жінка з ледь помітною посмішкою. - Нова мова.
Дейв був вражений, що вона промовила ці слова на чистій англійській мові, яку ще хвилину тому не розуміла. Його першою думкою було те, що вона робила з нього дурника, але він відчув, що в цій жінці було щось дивне.
Глибоко зітхнувши, Дейв відізвався. - Я Дейв Мак-Кормік, - представився він, швидко поглянув на двох інших дівчат та чоловіків, які безпристрасно дивились на нього.
- Я знаю хто ти, - відповіла жінка, злегка змінивши позицію. - Я, богиня Пандаллас, - продовжила вона. Виглядало на те, що вона сподівалась, що Дейв відразу ж розпізнає її ім'я.
- Гм…, - промичав Дейв, не знаючи що сказати у відповідь. Він не мав наміру образити цю красуню. - Я радий, зустрітися з Вами.
Пандаллас сіла і здивовано втупилась в Дейва. - Ти не знаєш хто я? Вона піднялась, поклавши руки на свої стегна і інтенсивно дивлячись на Дейва. Від цього погляду, чоловік зробив крок назад. Він був вражений тим, якою високою і владною була вона. Понад метр вісімдесят робили свою справу. Перш ніж Дейв відізвався, вона продовжувала. - Ні. Я бачу, що ти не знаєш.
- Вибачте мені, - тихо промовив чоловік, не будучи впевненим, що цього вистачить. Виглядало на те, що незнання того, хто вона, дуже її вразило.
- Мої брати і сестри не тільки замкнули мене тут на тисячоліття, - зашипіла Пандаллас з відблиском люті в чорних очах, - але вони зробила все, щоб мене забули.
Раптом, в печері вибухнули стовпи вогню, змушуючи Дейва підстрибнути від шоку та жаху. Він відчував тепло від вогню на своїй шкірі, хоча жоден з вогняних стовпів не був близько до нього. Потім, так само швидко, як вони з'явились, вогні зникли, не залишаючи жодних слідів.
Дейв проковтнув слину, поглянув на Пандаллас, яка заспокоювалась, а потім на двох дівчат і чоловіків, які, мабуть, були її слугами. Виглядало на те, що жоден з них не був шокований раптовою появою полум'я.
- От лайно…, - промовив Дейв, усвідомлюючи те, що сталося.
А сталося щось велике. Щось, що не вписувалося в його світогляд. Одночасно, він стояв приголомшений, розуміючи, що вся його логіка дослідника в цьому місці не має жодного сенсу. Подумки, він вирішив запам'ятати як найбільше з того, що тут бачив.
Потім, Пандаллас поглянула на археолога з іншим виразом обличчя, подібним до того, який він побачив на самому початку. - Ти сильно різнишся від моїх стандартів, - задумливо промовила вона. - Але я не була смертельною вже незліченні тисячоліття…, - зваблива посмішка на її обличчі змусила Дейва «розтанути». Вона поклала руку ліжко і продовжувала. - Прийди до мене, смертний та прийми честь, яку я дам тобі.
Йому не потрібно було повторювати її слова, оскільки наміри красуні були більш, ніж очевидні. Дейв без заперечення піддався її спокушанню. Питання про його самобутність та незвичність всієї цієї ситуації відійшли на дальший план, коли її губи притиснулись до його губ. Все, що мало якесь значення до цього моменту зникло. Прекрасна незнайомка хотіла його саме зараз так само, як він хотів її.
Через хвилину, Пандаллас провела Дейва через червону вуаль і перед його очима повстало масивне ліжко, на якому лежали шовкові подушки. Коли він сів на ліжко, то виявилось, що воно було надзвичайно м'яке і розкішне на дотик. Коли вона присіла біля нього, пристрасті розгорілись не на жарт…
Минуло кілька годин, коли все закінчилося, Дейв лежав нерухомо на ліжку відчуваючи страшенну втому та не маючи сил продовжувати кохатися. Пандаллас виглядала неймовірно сексуальною за будь-яку жінку, з якою він спав до цього часу. А ще, вона знала свою справу і знала набагато більше ніж повинна знати будь-яка жінка. Вона була ненаситною. Кожен раз, коли Дейв кінчав, або принаймні думав, що робив це, вона торкалася до його пеніса і той відразу ж повертався до «життя». Все це тривало до тих пір, аж Дейв втомився так сильно, що не мав сил рухатися. Він лежав на ліжку поруч з жінкою і відчував радість від власних успіхів та розчарування від власної слабості.
Коли він засинав, то ще встигнув почути, як Пандаллас звертається до однієї зі своїх служок: - Я вже забула, якими мало витривалими є ці смертні.
Коли Дейв прокинувся, він все ще лежав на розкішному ложі, а потім здригнувся, коли пригадав, що відбувалося в ньому. Спогади були подібні мареву і здавались неймовірними: він шукав і знайшов храм в якому зустрів дивну жінку, котра називала себе богинею. «Ймовірно, вона була якоюсь верховною жрицею, або щось на зразок цього», - подумав він, посміхаючись, пригадуючи якою вправною ця красуня була в ліжку.
Через кілька секунд, Дейв помітив, що одна зі служок стоїть поруч з ним, тримаючи піднос повний фруктів. Як тільки вона побачила, що чоловік звернув увагу на неї, вона поклала піднос і відсторонилася.
- Мене звати Дейв, - представився він до дівчини, яка спостерігала за ним. Однак та ніяк не зреагувала на його слова, а тому Дейв вирішив, що вона напевно не знає англійську і перемкнув свою увагу на сніданок.
Коли він закінчив, то був здивований тим, що дівчина різко відізвалася до нього: - Моя богиня вимагає твоєї присутності.
Легко кивнувши головою, Дейв взяв свій одяг, подумки запам'ятовуючи розташування кімнат в печері. Все, що діялось з ним, викликало в археолога ще більше питань, на які він хотів би отримати відповіді. Чоловік, як і раніше, не мав жодного поняття, що з ним відбувається і відчув збентеження від того, що так легко дався відволіктися від свого завдання. «Що ж, будучи поряд з цими людьми, я сподіваюсь отримати відповіді на кілька з питань», - вирішив він.
- Продовжимо, - пробурмотів він, коли одягнувся. Цього разу, він взяв камеру, сподіваючись зробити документальні докази свого відкриття.
Через хвилину, його привели туди, де на нього чекала Пандаллас. Жінка лежала на кушетці, а Дейв насолоджувався її красою, хоча цього разу, вона виглядала дещо вдумливо. Вона поглянула на чоловіка дивним поглядом, а потім, жестом наказала підійти ближче. Іншим жестом вона відправила слуг геть.
- Я була ув'язнена в цій печері незліченні сторіччя, - врешті промовила жінка скоріш до себе ніж до Дейва, хоча він був впевнений, що ці слова адресувалися йому. - Я не могла вийти назовні і вже втомилася від цього стану.
Дейв дивився на неї, не знаючи, що відповісти на такі слова. Після демонстрації вогнів в печері, він вже не був впевнений того, ким насправді була ця дивна жінка. В ній було щось таке… древнє. І дуже потужне.
Раптом, Пандаллас поглянула на Дейва. Її темні очі немов дивилися крізь нього, неначе розглядаючи його душу. - І тепер, з'являєшся ти, смертний…, - промовила вона з рішучістю в голосі. - Ти надаш мені можливість врешті вирватися з цього вічного полону.
Темрява в очах Пандаллас стала навіть більшою ніж Дейв вважав це за можливе. Він потонув в них, втративши відчуття власного тіла і самого себе. Світ навколо зник і не було нічого, крім отих очей, які дивились в його душу. Дейв відчув, як його сутність виходить з тіла, втягуючись в темні очі жінки.
Чи минула секунда, чи ціла вічність, Дейв не міг сказати. Але раптом, все повернулося, але якось навиворіт. Він отримував додаткові фізичні відчуття, які ніколи до цього часу не отримував. Все ще більше заплуталося, коли він виявив, що напівлежить на чомусь м'якому і дивиться на чоловіка з дуже знайомим обличчям.
- Що?… - ахнув Дейв в замішанні, випроставшись та ледве не падаючи від того, що змінився баланс його тіла.
Відчуваючи стурбованість від того, що відбувається, Дейв поглянув на себе і голосно випустив повітря, намагаючись не закричати. Одного погляду було достатньо, щоб ствердити, що це тіло не було його тілом. Він був в тілі Пандаллас. Її пишні груди покривала тонка, напівпрозора вуаль. А ще, він дивився на інші частини жіночого тіла, додатково відчуваючи м'яке волосся, яке лоскотало його плечі.
А потім, чоловік з обличчям Дейва почав сміятися, плескаючи руками по тілу. Через кілька секунд, він звернув свою увагу на справжнього Дейва. Одного погляду в його очі, було достатньо, щоб Дейв побачив в них силу і вік. Без жодного сумніву, Пандаллас тепер була в його тілі, так само, як він, був в її тілі.
- Нарешті! - голосно засміялась вона. - Нарешті, я зможу вийти за ці стіни. Я повинна бути вільною, щоб побачити те, що сталося зі світом смертних з моменту мого ув'язнення.
- Що ти зробила мені? - видихаючи запитав Дейв. Він витягнув жіночі руки вперед, розглядаючи їх в шоці.
Пандаллас сміялась, а потім повернулась і повільно попрямувала до виходу з кімнати. - Я можу вийти звідси і знайти можливість повернути своє тіло. Але до цього часу, - вона повернулась до Дейва, - я залишу його тобі.
- Ти не можеш цього зробити, - вигукнув він, схопившись на ноги, маючи намір догнати Пандаллас.
- Дурненький смертний, - розсміялась вона, перш ніж продовжити рухатися до виходу. - Я можу робити все, що забажаю. Я - богиня! А потім…, вона зникла.
Довгий час, він просто очманіло дивився на порожній вихід. Потім, Дейв скривився і побіг за нею, вирішивши за будь-яку ціну повернути все назад. Однак, як тільки він майже перетнув поріг, невидима стіна зупинила його, а самі він відлетів назад, неначе вдарившись в щось тверде.
- Якого біса? - запитав Дейв, підводячись на ноги і обережно роблячи кроки в сторону виходу. Він простягнув руку і відчув шок, який змусив швидко прибрати її назад. Перед його очима не було нічого, або принаймні він нічого не бачив. Однак, кілька спроб довели, що він не міг пройти через вхід в печеру. Здавалось, неначе невидима стіна загородила йому вихід. - То ось чому вона не могла звідси вийти…, - врешті прошепотів він.
Через те, ким він був зараз, Дейв не міг вийти з печери, хоча вихід був прямо перед ним. Він поглянув на свої руки, які не вдалося пропхати крізь невидиму стіну. Він опинився в тілі, яке не могло вийти назовні. І тому, Пандаллас потребувала його тіла. В його тілі, вона могла вийти звідси без жодних проблем.
- Я в пастці, - пробурчав Дейв, дивлячись на вихід, який відтепер був йому недоступний.
Він ще кілька хвилин дивився на світло за печерою, а потім, повільно повернувся і пішов до нової реальності, яка відтепер була його реальністю. Насупившись, він підійшов до кушетки, на якій лежала Пандаллас і яке було єдиним меблем, на яке можна було сісти. Він плюхнувся на неї і голосно зітхнув…
* * *
- Моя богиня бажає масаж? - відізвався один з слуг, кланяючись переді мною. Я навіть не помітив його присутності, так само, як присутності трьох інших слуг, які стояли та чекали на мої інструкції.
Я поглянув на чоловіка, а потім на решту, відчуваючи легке заклопотання. Вони були тут… Вони бачили те, що сталося. І тепер, вони сприймали мене, як Пандаллас? Чоловік не проявляв жодних емоцій, за винятком бажання служити своїй пані. Теж саме відносилось до інших чоловіків та дівчат.
- Гмм… Ні, - відповів я невпевнено. - Будь-ласка, залиште мене в спокої.
Без жодного слова, чоловік легко вклонився, а потім повернувся і вийшов з кімнати, так само, як решта слуг. Ніхто з них не проявив жодної реакції на мої слова. Все відбулося так, неначе це було щось звичне. Все це робило дану ситуацію дивною, хоча я не знав, якою ще дивнішою могла бути ця ситуація.
Я залишився наодинці і ще раз поглянув на себе, ковтаючи слину від незвичного видовища, змушуючи себе не відривати очей від нового тіла. Я усвідомлював, що рано чи пізно, буду змушений торкатися цього тіла, а тому вирішив не відкладати це в «довгий ящик». Я мав красиве жіноче тіло, яке змушувало затримувати погляд будь-кого. Я мав тіло, від споглядання на яке, ще кілька годин був в захваті і так сильно бажав його. І тепер, воно було моїм тілом.
Я глибоко вдихнув, коли провів по ньому руками, по гладкій шкірі, насолоджуючись відчуттями, яке воно мені дарувало. Мої груди були великими, а дотик до них був неймовірно приємним. Здавалося…, що всі мої почуття стали сильнішими ніж були до цього часу. Але всерівно, я відчував себе чужим в цьому тілі, але одночасно… таким живим. Я відчував поколювання енергії, яка протікала через мене і це сприймалося, як цілком нормальне відчуття,
- Дивно, - прошепотів я, дивлячись на довгі нігті на пальцях. Вони виглядали дуже сексуально, а тіло тремтіло, коли я проводив ними по шкірі грудей.
Коли я закінчив перший етап дослідження себе, я зробив паузу, усвідомивши, що стою на підлозі босоніж. Я знизив плечима і почав розглядатись навколо, неначе шукаючи невідомо-що. Я побачив багато різних речей, які не помітив за першим разом, але вирішив досконаліше пригледітися до них пізніше.
Оглянувши все навколо, я помітив слуг, які продовжували стояти та чекали на мої бажання. Однак, я проігнорував їх і почав оглядати дальші приміщення. Штори відділяли одну кімнату від іншої. Одна з них була спальнею, яку я вже знав. Інша була спальнею, мабуть, для служби. В кожній кімнаті я бачив незліченні предмети, і скарби, які були б окрасою не одного музею.
- Від скромності вона не помре, - промовив я, коли побачив величезну статую, яка виднілася в протилежному кінці печери і виглядала точно так, як Пандаллас. Дивлячись на неї, я почувався якось дивно від того, що тепер це було моє тіло. - Але вона прекрасна…, - тихо ствердив я, спохмурнівши, продовжуючи дослідження.
Наступною була кімната з розкішною ванною з гладкого мармуру, в якій могли б поміститися з десять людей. Я був здивований тим, що ця ванна була наповнена теплою, запашною водою. Поруч, в кількох кришталевих флаконах, стояли різні масла.
В цей момент, я помітив одну зі служок, одягнену в пов'язку на стегнах. Вона схилила голову, і услужливо запитала: - Моя богиня прагне прийняти ванну?
Я поглянув на затишну ванну, а потім на служку, яка була готова виконати все, що я забажаю. - Можливо пізніше, - відповів я, а дівчина лише кивнула головою і зійшла мені з дороги.
Закінчивши дослідження печери, я повернувся на кушетку і сів на неї, насупившись. Сама печера була великою, але я розумів, що вона, зрештою, буде замалою для мене коли я перебуватиму тут невідомо скільки часу. Я не мав жодного поняття, як довго Пандаллас досліджуватиме зовнішній світ, враховуючи те, що в моєму світі ніхто не чув про неї.
А потім, я усвідомив ще одну річ. Оглянувши всю печеру…, я не побачив жодної ознаки кухні чи… туалету. «Дивні думки приходять мені до голови», - подумав я, вміщуючись на м'яких подушках…
* * *
Скільки часу минуло після цього, я не мав поняття. Це могли бути години, а може і дні. Без годинника чи іншого способу побачити схід та захід сонця, зробити це було неможливо. Єдине, що я знав точно, це нудьга.
Я провів багато часу розмірковуючи над своєю теперішньою ситуацією, чергуючи лють з депресією. Жодна спроба вирватися з полону не приносила успіху. В деякий момент, все це мені здавалось один страшним сонним комаром. Я, навіть, ще кілька разів обійшов всю печеру сподіваючись знайти те, що пропустив за попереднім разом. Про себе, я сподівався знайти якийсь таємний вихід, але все було марно.
- Будь ти проклята, - шепотів я, коли нічого не знайшов.
Раптом, я усвідомив, як почувалася Пандаллас. Від цієї думки, я аж здригнувся, а потім вирішив знайти будь-який спосіб звільнитися з цього полону.
Однак, години минали, а я не просунувся ні на міліметр на дорозі до свободи. Розчаровано, я знову сів на кушетку, намагаючись проаналізувати свої пошуки. З кожною годиною я переконувався, що виходу з печери немає. Єдиним виходом було використати варіант Пандаллас.
- Щоб тебе, - пробурмотів я, розглядаючи свої груди, які вже перестали відчуватися чужими. Однак, я все ще не сприймав їх як частину власного тіла.
Відчуваючи себе якось дивно спокійно, я провів долонею по грудях, так як робив це сотні раз до цього. Я досліджував своє нове тіло знову і знову, все ще не можучи повірити в те, що це спокусливе тіло належить мені. Принаймні до моменту, коли повернеться Пандаллас і ми знову поміняємося тілами. - Хотів би я знати, коли це станеться, - знову пробурмотів я. - Прикро, що в мене немає дзеркала, - зітхнувши, додав я.
- Як моя богиня забажає, - відізвалася одна з дівчат-служниць.
Я здивовано поглянув в її сторону і помітив, як двійка чоловіків кудись помчались. «Я досі не знаю, як їх звати», - раптом подумав я. Незважаючи на власні фізичні відмінності, вони не демонстрували жодних ознак індивідуальності чи особистості. Через хвилину чоловіки повернулись, тримаючи в руках величезне овальне дзеркало в золотій рамі. Воно, мабуть, зберігалося в якійсь комірці. Без жодного слова, вони поставили дзеркало переді мною, а потім відступили назад, очікуючи на наступне бажання своєї пані.
Повагавшись мить, я піднявся і підійшов до блискучого овалу, по дорозі розглядаючи своє відбиття. Я майже задихнувся від того, що побачив, хоча і мав уяву того, на що очікував. З дзеркала на мене дивилась істота неземної краси, яку я вперше побачив на ліжку. Я був богинею Пандаллас і тепер, це тіло належало мені.
Я відправив слуг жестом руки і залишився на самоті перед дзеркалом, розглядаючи кожен сантиметр свого спокусливого тіла. А потім, я скинув скупе вбрання, яке прикривало тіло і знову поглянув на себе. Я ще раз перевірив свої жіночі принади, так, як робив це багато разів до цього моменту, але як і раніше, вони здавались мені чужорідними.
Дивлячись на своє відбиття, я відчував змішані почуття. З одного боку, я був найкрасивішою жінкою на світі, але з іншого… Я тихо загарчав, не можучи повірити в те, що мені зробила ця сука, заточивши мене у в'язницю свого тіла. Я почував себе… неправильно. Я був красивим, сексуальним, але все це не було моїм. Я дивився в дзеркало і відчував, як в мені наростає розчарування від своєї ситуації.
- Чорт!, - врешті викрикнув я, вдаривши кулаком в дзеркало, осколки якого розлетілись в сторони.
Я продовжував стояти на місці, відчуваючи лють, яка бушувала в мені. Зрештою, усвідомлення того, що я поранився осколками дзеркала повернуло мене до реальності. На подив, відчуття було неприємним, але болі майже не було. Минуло кілька секунд і я помітив, що на тілі зникли будь-які порізи і сліди крові.
- Дивно, - прошепотів я, знаючи, якими глибокими повинні були бути порізи, а калюжі крові - великим. Але жодного сліду не було видно. Всі порізи на пальцях зцілились прямо на моїх очах, цілковито зникаючи. «Чари», - єдине, що подумав я, аналізуючи події останніх кількох хвилин.
Раптом, я зрозумів одну річ - оскільки я сам зцілився, то це означало, що я мав нелюдське тіло. Я мав тіло богині, яке зберегло свої магічні здібності, навіть враховуючи те, що тепер в цьому тілі знаходився хтось інший. «Цікаво, які ще здібності я отримав», - подумав я, відчуваючи дивне бажання пересвідчитись в цьому.
- Я займуся цим пізніше, - врешті вимовив я, глибоко зітхнувши та відвертаючись від дзеркала.
Через хвилину, я опинився в ванній кімнаті, маючи намір розслабитися. Я вже перестав дивуватися тому, що вода і надалі була теплою та запашною, як за першим разом. Я ще не встигнув опустити ногу у воді, як біля мене з'явився служка, очевидно маючи намір допомогти мені помитися.
Я дивився на її голе тіло кілька секунд, розмірковуючи над тим, що зробила б Пандаллас на моєму місці. Знизивши плечима, я вирішив зайти в ванну разом з нею та дозволити дівчині робити те, що вона повинна робити.
Незабаром, ситуація стала набирати інтимні моменти. Я не міг повірити в те, що служка займеться моїми інтимними місцями, але дозволив на це. Я відчував розслабленість і не мав сили зупинити її, особливо коли почував себе так приємно.
Коли я вийшов з ванни, то помітив, що вода з мого тіла зникла, залишаючи його сухим, навіть моє волосся висохло. На мене було покладено нову вуаль, хоча слуги, мабуть, вже бачили свою богиню в ній. Я не став перейматися всіма цими дрібничками і повернувся до кімнати, де розлігся на кушетці, відчуваючи себе набагато краще, ніж раніше.
«Цікаво, як довго я був у ванні?» - подумав я, розпливаючись в комфорті. Подорожі в джунглях не дарували мені такої приємності. А потім, я спохмурнів усвідомлюючи, що все ще знаходжусь в печері-пастці. «І в цьому тілі», - подумки додав я.
Розмірковуючи над різними речами, я зрозумів, чому в печері не було ні кухні, ні туалету. Виглядало на те, що Пандаллас вони були не потрібні. Однак, залишались інші питання.
- Де я можу дістати їжу? - запитав я найближчу служку. Вона дивилась на мене не розуміючи, що її пані має на увазі.
- Моя богине. Ви самі створюєте їжу, - врешті промовила вона. - Так, як все інше.
- Створюю? - задумливо перепитав я, пригадуючи, що я таки богиня.
Я махнув рукою, наказуючи слугам залишити мене і відкинувся на кушетці, намагаючись зберегти спокій та розмірковуючи над виниклою ситуацією. Забагато дивних речей відбувалося на моїх очах, речей, які не піддавалися логічному поясненню. Але, чи я б раніше сподівався зустріти древню богиню, чи навіть опинитися в її тілі?
Минуло, мабуть, ще дві години, а я і далі намагався знайти якийсь вихід з своєї неволі, відчуваючи себе побитим, неначе якась собака. Якщо богиня не змогла цього зробити, то які шанси були в мене? Однак, я не полишав надії рано чи пізно зробити це.
- Ти ж археолог, - твердо вимовив я. - Тож думай, як археолог.
Я був навчений підходити до вирішення проблем логічно, а мій багаторічний досвід завжди дозволяв знайти відповіді на всі питання. «Але тепер, в тебе немає бібліотек, чи якоїсь іншої допомоги, яку можна було б використати», - подумав я, а потім ляснув по чолі, відчуваючи себе ідіотом. Зі всім тим, що зі мною відбулося, я повністю проігнорував деякі очевидні джерела інформації.
- Підійди-но сюди, - нетерпляче наказав я, вказуючи на одного зі слуг. Той відразу ж повстав переді мною. - Розкажи мені, що ви знаєте про цю печеру. Я сподівався, що вони знають про це місце більше, оскільки жили в ньому значно довше, ніж я.
Однак, мої розслідування не зайняли багато часу: в цьому питанні від слуг я не отримав багато користі. Вони не тільки не знали, як вийти з печери, вони навіть думали, що поза нею немає нічого, стверджуючи, що все своє життя провели в ній. Я похитав головою відчуваючи розчарування.
- Спробуємо з іншого боку, - з роздратуванням відізвався я, дивлячись на вихід з печери. Я спробував ще раз виставити руку через отвір. Без результату. Я махнув рукою до одного з чоловіків. - Чому б тобі не спробувати вийти звідси?
- Як бажає моя богиня, - відповів чоловік, прямуючи до виходу. Але він був відкинений назад, так само, як відкинуло мене. Без жодного слова, він швидко підвівся і спробував ще раз, з тим же результатом. - Я не можу зробити це, моя богине.
- Це не твоя вина, - сказав я йому з незадоволеним виразом обличчя, а потім наказав зробити теж саме іншим слугам. Ніхто з них не зміг пройти через отвір печери. - До біса! Чому?
Я втупився в світло виходу, розмірковуючи, як сюди попали слуги. Я був впевнений, що лише Пандаллас не має можливості полишити свою в'язницю, яка була створена для неї. Або принаймні для її тіла. «Моє тіло без проблем увійшло і вийшло з печери, довівши тільки те, що обмеження стосувались тільки Пандаллас», - розмірковував я. «Але чому слуги не могли вийти назовні?»
І раптом, всі шматочки почали складатися в логічну картину. Я поглянув на слуг, виразно видихнувши повітря. Тепер, я бачив ряд підказок. Вони діяли…, як роботи? Звичайні люди так не поступали б. Тільки бажання служити їх богині… або принаймні вони так думали, що я є їх богинею. І це було всім їх світом… вони таки могли бути роботами…, або щось в цьому роді. Я почав вірити в те, що Пандаллас створила їх так само, як створювала собі їжу, яку я їв.
- Це багато пояснює, - прошепотів я, усвідомлюючи чому вони не могли вийти через отвір. Щось, що блокувало вихід, було настроєно не випускати її, а слуги були частиною її. - І що це мені дає? - промовив я до себе і відповів. - Нічого. Я не зможу їх використати.
Я стояв відчуваючи розчарування та гнів на печеру. Мої пальці були стиснуті в кулаки, а нігті глибоко впились в долоні. Але мені було всерівно. «Я зробив найбільше відкриття сторіччя… тисячоліття і тепер, все пішло до дупи!» - зі злістю думав я.
- А щоб тебе! - викрикнув я і сильно вдарив кулаком об мармур печери.
В цю мить, в печері вибухнуло полум'я. Слуги були відкинуті назад невидимою силою, перш ніж вибух моєї енергії викликав вогонь, який вистрілив на майже п'ять метрів вгору, а потім, різко зник.
Я витріщився на результат мого гнів, задаючись питанням, що тут відбулося. Я зрозумів, як мало я знав про можливості свого нового тіла. Я відчував енергію, яка розходилась по моєму тілу та відчував навколишній світ якимось дивним чином. Я не розумів, що сталося чи чому це сталося. І, признаюсь, мені стало страшно.
- Це…, - прошепотів я сам до себе, - було дуже… дуже дивно.
Я зробив глибокий вдих, розглядаючись навколо місця, де ще кілька секунд тому вирував вогонь. По спині в мене «пробігли мурашки» і «бігали» вони не від холоду чи вітру. Я намагався зрозуміти те, що відбулось. Але після того, як швидко вилікувались мої рани, я вже не повинен нічому дивуватися, але я все рівно дивувався.
- Пандаллас, - зітхнув я, дивлячись на свої тендітні руки. Виглядало на те, що це тіло вміло не тільки лікувати само себе. Я був в тілі богині і, очевидно, таки зберіг деякі її сили. В мене в животі виникло якесь дивне відчуття. «В кого мене перетворила ця сука!?» - подумки запитав я себе.
Єдиною відповіддю, яка калаталась мені по голові було: в богиню! Принаймні фізично. І тоді, я подумав, що в цьому тілі, яке зцілює себе само, я буду… безсмертним? Цей висновок здавався мені безглуздим. Але подумавши ще кілька хвилин, я почав розуміти, що так воно і буде. Всі докази підводили мене до цього висновку.
- Тоді…, - прошепотів я. - Я дійсно попав в пастку… назавжди…
Я завмер на кілька довгих хвилин, повільно «переварюючи» цю інформацію. Усвідомлення того, що я буду замкненим в цій печері цілу вічність… була жахливою. Я пригадав, як зраділа Пандаллас, коли зрозуміла, що зможе вибратися з цієї печери.
Я повільно підійшов до ліжка, опадаючи на шовкову постіль з гучним зітханням. Мої думки були повні непокою, від усвідомлення того, що все це буде тривати вічно, або й на один день довше. Багато речей потребували роздумів на ними,… але я мав океан часу для цього…
* * *
Я сидів зі схрещеними ногами посеред кімнати, маючи під собою подушки та притуляючись спиною до однієї з колон. Мої очі були закриті. Я зробив кілька глибоких вдихів, намагаючись ігнорувати деяку незручність, яку відчувало моє тіло. Єдине, що мене зараз турбувало, це зберегти спокій і зосередженість.
Хоча в мене не було годинника, я був впевнений, що від інциденту з вогнем минув тиждень. Спочатку, я був в шоці, але швидко зрозумів, що отримана сила могла бути єдиною можливість вибратися звідси. Усвідомивши це, я почав практикуватися у її використанні, намагаючись дослідити всі можливості мого тіла.
Спочатку я відчував дивне почуття, яке, здавалось, було пов'язане з цією силою, а потім, над владою над нею. Я працював повільно, намагаючись бути обережним, щоб не зробити чогось, на зразок минулої пожежі. З кожним днем, моя здатність впливати на зовнішній світ неухильно зростала.
- Тепер, я готовий, - сказав я до себе, концентруючись на мармуровій підлозі. Я відчув оті нові відчуття і зосередив силу, яка накопичувалась в моєму тілі. Врешті, настав ключовий момент, найскладніший з моменту виявлення своїх можливостей. - Там, - прошепотів я і на підлозі з'явилась баночка пива.
Я полегшено зітхнув і обережно підняв алюмінієву баночку, відчуваючи легке розчарування від того, що вона була теплою. Я було замислився над повторним використання сили, але вирішив, що краще буде відкласти це на пізніше. По-перше, я хотів перевірити результати першого експерименту. Я відкрив баночку і зробив обережний ковток. «Що ж непогано, як на перший раз», подумав я. - «Але смак міг би бути кращим».
- Потрібно більше практики, - сказав я до себе, відчуваючи задоволення від того, що мені вперше вдалося свідомо використати свою силу.
«Я можу створювати вогонь, чи рухати предмети силою волі без жодних проблем», - розмірковував я. «Але все це потребує тренувань контролю над цією силою. Однак, чим в більшому об'ємі я використовуватиму цю силу, то повинен витрачати більше зусиль». Виявилось, щоб зробити щось з нічого, я потребуватиму набагато більше енергії.
Насолоджуючись першими успіхами, я оглянув предмети, які лежали навколо мене в кімнаті. Всіх їх я знайшов під час досліджень печери. Будучи археологом, я не міг залишити їх в якійсь коморі. Ці предмети належали до невідомої цивілізації та мали на собі написи, котрі були подібні до написів навколо виходу з печери. Я відчув неймовірне хвилювання, коли усвідомив цей факт.
- Тільки подумай, - тихо промови я сам до себе. - Ці предмети зроблять мене найвідомішим з археологів. Хоча, на даний момент, це не має жодного значення.
Злегка похитавши головою, я зробив ще один ковток пива, переконуючи себе, що навіть таке пиво краще ніж відсутність пива взагалі. Потім, я підійшов до кушетки, помітивши слуг, котрі чекали на мої вказівки, як завжди.
Я махнув рукою, наказавши їм залишити мене у спокої і сів, торкаючись пальцями гладкої шкіри. Я закрив очі і зітхнув від отриманих відчуттів, пригадуючи якою чутливою тепер була в мене шкіра. А ще, я виявив, що мої сексуальні бажання стали трішки сильнішими. І хоча я ласкав себе та своє нове тіло, я не міг повністю окунутись в море розкоші, усвідомлюючи присутність слуг поруч.
Я відклав баночку і почав «самодослідження», як я називав ці дії. І хоча, я вже досить досконало пізнав це тіло, я не міг зупинитися торкатися до нього. На даний момент, мені було дуже добре і приємно, щоб повертатися до реальності, до печери в якій я був ув'язненим.
Через хвилину, я пішов до спальні, не будучи впевненим чи буду продовжувати «самодослідження» чи просто спробую відпочити. Коли я опинився в кімнаті, то побачив одну зі служок, яка розправляла постіль, намагаючись зробити її вигляд ідеальним. Я посміхнувся, відчуваючи зростаюче збудження. Без сумніву, мої служниці виглядали дуже спокусливо. Взагалі-то, слуги теж були нічого собі, але вони, якось не притягували мене.
Відчуваючи імпульс, я обійняв дівчину і поцілував її ніжні губи, відчуваючи здивування, що вона віддала мені поцілунок. Я відсторонився від неї і поглянув на дівчину, відчуваючи себе трохи винним.
- Мені прикро, - сказав я, відчуваючи дискомфорт.
Але виглядало на те, що дівчина зовсім не образилася. - Я служу моїй богині всім, чим можу, - відповіла вона, а я зрозумів, що вона мала на увазі.
Я просто поглянув на неї, на те, як вона чекала на мій наступний крок. Я облизнув губи, усвідомлюючи те, що я тепер був жінкою, так як і вона. А вона була надзвичайно привабливою і дуже охочою. Відкинувши всі обмеження, ми опинились на ліжку, швидко знищуючи порядок на ньому, який так старалась навести дівчина.
Коли все закінчилося, я відкинувся на спину, маючи дурнувату посмішку на обличчі. «А це досить приємний варіант проведення часу», - подумав я, а потім спохмурнів, розуміючи, що матиму для цього стільки часу, скільки забажаю. Але дівчина була кваліфікованою і дуже досвідченою. Я був впевнений, що Пандаллас так само використовувала своїх слуг.
- Що за день, - зітхнув я, провівши долонею по грудях дівчини, а потім усвідомив, що це могла б бути і ніч. «Одна з багатьох» - подумав я, відчуваючи пригнічення. «Ще одна з багатьох»…
* * *
Наступні кілька місяців пройшли для мене болісно повільно. Особливо мене добивало те, що я не знав, як довго перебував в пастці цього тіла і цієї печери. Я швидко розібрався зі знайденими артефактами та виявив, що таки не маю жодних шанс на втечу. З кожним днем, варіантів опинитись на свободі залишалось все менше і менше, а часу нескінченно багато.
Я також продовжував тренуватися у використанні своєї сили, займаючись сексуальними забавами в перерві між тренуваннями. Повільно, я усвідомив, що це був надзвичайно приємний спосіб коротати час. З кожним днем, він ставав все більш і більш важливішим для мене, полегшуючи нудьгу.
Спочатку, я кохався тільки з однією дівчиною, а потім, робив це з двома одночасно. Те, що вони спокійно сприймали такий варіант кохання, не ревнуючи одна одну, вже не дивував мене. І хоча слуги також були готові задовольнити свою богиню, я здригався від самої такої думки. Можливо я і був в тілі жінки, але це не робило мене стовідсотковою жінкою. Мене зовсім не цікавили чоловіки і не важливо були вони магічними роботами чи ні. Принаймні на даний час.
Зрештою, нудьга і цікавість привели мене до ліжка з одним зі чоловіків. Спочатку, я не наважувався на цей крок, але був готовий спробувати щось нове. Людська цікавість - страшна штука. Я підійшов до цього, як науковець, який вирішив дослідити всі аспекти сексуального життя. Коли я зробив те, що зробив, то відчув неймовірне задоволення від того, що цей «експеримент» виявився надзвичайно приємним. З цього часу, я вже не задавався питанням, чи варто кохатися з чоловіками. Єдиним питанням було - коли це робити. Наші оргії стали частими, а деякі з них тривали навіть кілька днів підряд.
Всі мої побоювання і табу, під вагою нуди та зневіри, танули з кожним днем, а ще, від усвідомлення того, що мої партнери не були людьми і робили це кілька століть підряд. Я зрозумів, що опинившись в пастці вічності, я мушу робити все можливе, щоб перебування у в'язниці було приємним, як тільки можливе…
Я відкинувся на постіль, тримаючи одну руку на промежині служки. Інша моя рука торкалась її грудей, а слабка посмішка розквітла на моїх губах, коли я пригадав те, що ми щойно робили. Вираз на обличчі був дуже мрійливим, коли я дивився на слуг, які лежали навколо нас, відходячи від останнього сексуального марафону.
- Дуже погано, - задумливо промовив я, зітхнувши.
І хоча мої слуги мали надлюдську витривалість, яка виходила далеко за рамки людської витривалості, я все ж таки виявився сильнішим від них. Я усвідомив, що додатково отримав безмежну сексуальну витривалість та неймовірний сексуальний апетит. Здавалося, моїм бажанням і збудженню немає кінця. А на що було здатне моє тіло…
Зрештою, я відкинув ідею розбудити моїх слуг і продовжити наші ігри. Я повільно піднявся, маючи намір побути на самоті. Без жодних слів, я пішов до кушетки та всівся на ній, не звертаючи уваги, що був цілковито голий. В цій в'язниці, одяг перестав бути потрібною річчю і виконував лише роль прикраси.
Без жодних слів, я начарував собі пончики на таці. І хоча на ній була маса калорій та жиру, мені було всерівно. Тіло богині противилось будь-якій формі зміни, включаючи збільшення ваги. І неважливо, скільки і чого я з'їв. А на додаток, фактично, я вже не потребував їжі та не відчував голод. Через це, я їв лише для власного задоволення. Цей ритуал я проводив так само, як і трахкання.
- Поглянемо, - зітхнув я, дивлячись у велике дзеркало. - Як я ненавиджу тебе, Пандаллас, - пробурчав я ці слова, як мантру. Я вже встигнув звикнути до цього тіла та до того, що завдяки йому, ніколи не буду вільним.
Глибоко зітхнувши, я поглянув на багато прикрашений ніж, який знайшов серед артефактів. Я пригадав, як хотів використати його, щоб вкоротити собі життя, під час одного з найгіршого періоду розчарування. Однак, це нічого не дало. Рани швидко загоїлись. Навіть самогубство було виключено зі способів уникнути ув'язнення.
Я потягнувся за наступним пончиком. - Принаймні, я можу їсти все, що захочу, - пробурмотів я. - Мала радість, але тішить.
Через мить, я піднявся і почав повільно ходити по кімнаті, відчуваючи себе неначе лев в клітці зоопарку. «Добре, що в цьому зоопарку немає глядачів», - подумав я.
Перш, ніж повернутися на кушетку, я начарував одяг для себе, щоб прикрити своє сексуальне тіло. Я робив це, скоріш для візуального ефекту, тільки для того, щоб почувати себе ще більше бажаною та спокусливою. Я отримував задоволення та насолоду, хоча не був впевнений, що зізнаюсь про це перед будь-ким. Навіть перед моїми слугами.
Переглядаючи ментальний список зробленого та не зробленого, я вигукнув: - Я б вбив за нормальну розмову. Мої слуги довели свою придатність в різних речах, але в розмові, вони були неначе стіна. А ще, вони не вміли грати в шахи. І ще, мене добивала відсутність телевізора. Хоча я намагався, але так і не зміг його вичарувати. Можливо це було якесь обмеження, або мені просто на вистачало знання, як його зробити.
Я похитав головою, а потім повернувся до своїх пончиків на наступні кілька годин. Використовуючи одну руку, щоб годувати себе, іншу руку я використовував, для ласкання своїх грудей та піхви. Це був досить приємний спосіб проведення часу, в очікуванні доки слуги прийдуть до себе.
Коли вони відновилися, то відразу ж повернулись до своїх зусиль в спробах задовольнити мене. Двоє з них робили мені чуттєвий масаж, а двоє інших трахалися в мене на очах. Я посміхався про себе, уявляючи, що дивлюсь жорстке порно. Але це було краще, ніж фільм, оскільки я, в певний момент, сам приєднався до них.
Однак, незважаючи на те, як довго все це не тривало, усвідомлення того, що я все ще у в'язниці, знову і знову поверталося до мене. Зрештою, я спохмурнів, стискаючи кулаки, коли пригадав всі свої спроби вирватися на волю. Я навіть пробував робити інші виходи через стіни чи підлогу. Але виглядало на те, що ця в'язниця була продумана на славу. Минуло чимало часу з тих пір, коли я остаточно зрозумів, що для мене, з цієї пастки, немає виходу. І від цього, мені не робилося легше.
- А щоб тебе…, - викрикнув я і кинув піднос з пончиками в дзеркало.
Я схопився на ноги і зі всієї сили вдарив своїми тендітними кулачками об стіну. Нажаль, ефект від цього був такий самий, як від метання підносу. Від цього, я відчував себе ще більш засмученим і злим, мовчки проклинаючи Пандаллас і її печеру.
Намагаючись заспокоїтися, я поглянув в сторону виходу, промовляючи: - А може, я щось пропускаю? В мене майже не залишилось надії. Я замислився, пригадуючи все, що робив для того, щоб вийти, чи знайти хоча б якусь підказку, як це зробити.
Продовжуючи розмірковувати над всім цим, я начарував склянку віскі і зробив великий ковток, знаючи, що не зможу напитися, але такі дії трішки заспокоїли мене. Це вже скидалося на ритуал: ще одна спроба знайти якийсь вихід. Склянка віскі виводила мене з стану прострації, змушуючи знову мислити логічно.
Я повернувся до моїх слуг, пригадавши, що вони можуть бути потенційним джерелом інформації. Звичайно, всі попередні спроби отримати від них щось істотне, були досить марними. Виглядало на те, що вони мали мізер реальних знань про те, що тут відбувається.
- Розкажіть мені про цей храм, - наказав я, вказуючи на печеру.
- Як забажає моя богиня, - відізвався найближчий слуга, кланяючись. Однак, він розповів лише те, що було і так очевидне для мене та те, що я міг побачити сам.
- Досить, - зітхнув я, дивлячись на інших, розуміючи, що вони виконують тільки те, на що запрограмовані. «Можливо, мені потрібно сформулювати питання по-іншому?» - подумав я і запитав знову. - Ви знаєте, що тримає мене в цій печері? Чому я не можу вийти звідси?
Найближча дівчина поклонилась і відповіла: - Моя богине, ти якось говорила нам, що Вам не вистачає потужності, щоб вийти назовні.
- Просто чудово, - пробурмотів я, насупившись. Виглядало на те, що власними силами, я не вийду звідси. А оскільки, мої слуги були створені Пандаллас, вони були тільки похідними її сили. До цього я і сам вже дійшов. - Просто чудово.
Я зробив ще один ковток віскі, перш ніж повернутися на кушетку і забути про надію. Проте, я ніяк не міг перестати думати про те, що мені розповіли слуги. Я зробив ще кілька ковтків. Те, що розповіла мені служка не привносило нічого нового, але те, як вона це… сформулювала, ніяк не хотіло вилетіти мені з голови.
- Я маю таку сили і не можу її використати, щоб вийти звідси, - іронізував я. - Яка інша сила є в цьому місці? - запитав я себе і жбурнув склянку об стіну, споглядаючи на те, як розлітаються її шматки. - До біса!
Зрештою, я вирішив більше не думати про це і притягнув до себе одну з дівчат, яка була найближче до мене. Раптом, я зупинився, стримуючи слуг. Я дивився на стіну, об яку розбилася склянка. Раціональні думки знову повернулися в мою голову.
- Ні…, - прошепотів я, хитаючи головою. - Це не може бути аж так просто. Аж ніяк. Пандаллас вже давно б дійшла до цього сама. Це все даремна праця.
Протягом наступних хвилин, я стояв нерухомо, а сотні думок пролітали в моїй голові. Страхи і побоювання я намагався ігнорувати. Вперше, я відчув щось нове. Я відчув надію. «Єдине, що мені потрібно», - подумав я. «Це спробувати!»
Слабо посміхаючись, я підійшов до виходу. Ще хвилину, я стояв і дивився перед себе. А потім, обережно спробував проштовхнути руку. Ефект був мені вже знайомим. Це було подібне до того, якби я намагався проштовхнути руку крізь стіну. Але цього разу, усмішка з мого обличчя не зникла.
- Сюди, - наказав я слугам підійти. - Я хочу, щоб ви зробили теж саме, що і я…
Через кілька хвилин, вони стояли біля мене, тримаючи в руках столик, який ми знайшли в коморі зі скарбами. Він чимось нагадував журнальний столик, але був пристосований для приймання їжі. Але цього разу, я не мав на увазі використати його за прямим призначенням.
Як тільки слуги зайняли місце, я сів на столик, міцно схопивши його руками. Розглянувшись навколо, я скомандував: - Зробіть це!
- Як богиня забажає, - відповіла вся четвірка.
Вони підняли один кінець вгору столика вгору, та наближаючи опущений другий кінець до вхідного отвору в печеру, утворюючи щось на зразок гірки.
Я глибоко зітхнув і подумки схрестив пальці, шепочучи: - Тепер. Я швидко поковзав униз по надзвичайно гладкій поверхні столика. Вже через мить, я був в його нижньому кінці…, а потім за отвором.
Я завмер на хвилину, яка тривала неначе цілу вічність, а потім, повільно піднявся і повернувся до входу, розглядаючи отвір, через який щойно вирвався на волю.
- Це спрацювало! - видихнув я.
Я не міг пройти через отвір самостійно, але був ще один варіант. Була інша можливість. І все, що мені було потрібно, це сісти на столик, схрестити руки і не робити нічого. Все, що мені було потрібно, це довіритися гравітації, яка визволила мене.
- ЦЕ СПРАЦЮВАЛО! - знову закричав я, цього разу голосно і схвильовано від того, що переді мною розгортається нова реальність.
Я поглянув через отвір в печеру, спостерігаючи за тим, як мої слуги ставлять столик на землю. Раптом, я зрозумів, що більше не «чую» іншу сторону печери. Я перестав відчувати те, що відчував будучи в печері. Очевидно, щось таки відбулося, коли я опинився назовні.
- Що ж, спробуємо, - хихикнув я, дивлячись на слуг, а потім, я ахнув, коли побачив, як одна зі служок стає прозорою. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що і решта також стає прозорими і… німими. - Що?
- Моя богине…, - прошепотіла друга служка, перед тим, як замовкла разом з іншими.
Я не зводив з них очей, намагаючись зрозуміти те, що бачу. - Що тут відбувається?
Проте відповідь була більш ніж очевидна. Слуги були створені Пандаллас і були продовженням її сили… І, очевидно, вони не могли існувати тепер, коли були відокремлені від неї силою, яка тримала Пандаллас в печері.
- Мені прикро, - зітхнув я зі змішаним почуттям.
Для мене, вони стали більше ніж роботами, вони були моїми товаришами в в'язниці. І хоча, ці слуги були створені тією ж силою, яка бурлила в моєму тілі, я не мав поняття, як Пандаллас їх створила, або як я їх можу відновити. «Мені насправді не вистачатиме вас», - подумав я, зітхаючи.
А потім, кинувши останній погляд на вхід до порожньої печери, я повернувся і зробив кілька глибоких вдихів. Я бачив проблиск сонячного світла, а на моїх щоках відчув теплу вологу сліз радості.
- Я вільний, - бурмотів я, тримаючи руки вгорі в жесті перемоги, а потім закричав: - Я ВІЛЬНИЙ! Я ніколи не думав, що буду таким щасливим у своєму житті.
Я поглянув на вузьку стежинку, пригадавши, що та має лише кільканадцять сантиметрів в ширину. Я зробив перший невпевнений крок по дорозі вниз. Я намагався триматися якнайближче стіни та не думати про прірву, яка була поруч. «Моє падіння було б довгим», - подумав я з острахом. А потім, я ахнув, коли побачив щось на дні прірви. Щось, що відразу ж прикуло мою цілковиту увагу.
Моє нове тіло «працювало» набагато краще від старого, а тому, я виразно бачив все, далеко перед собою. На дні, я розгледів тіло чоловіка, яке лежало нерухомо. І хоча я не бачив його обличчя, одяг на ньому здався мені знайомим. Це був мій одяг! Я був абсолютно впевненим, що це було моє тіло.
- А щоб тебе! - вигукнув я від здивування. - Пандаллас.
Я зрозумів, що сталося. Будучи в моєму тілі, вона намагалася спуститися вниз, але не звикнувши до нього, вона втратила рівновагу на вузькій стежині…, впала на дно прірви і загинула. Я не знав, чи впавши, вона ще жила, але буз сумніву, Пандаллас беззаперечно не пережила цього падіння.
- Вона залишила нас, - прошепотів я, відчуваючи здивування.
Я стояв занімівши, не можучи відірвати очей від свого старого тіла там, внизу. Тисячі думок заполонили мою свідомість, коли я дивився на нього. «Я ніколи не зможу повернутися до свого тіла» - раптом, усвідомив я. «Я застрягнув… застрягнув в тілі Пандаллас… Застрягнув в тілі жінки до кінця свого життя… Але, як довгим буде моє життя?»
Я обережно торкнувся пальцями до своїх грудей, а потім стиснув їх, відчуваючи приємне поколювання в цілому тілі. Як не дивно, перспектива залишитися жінкою вже не дуже страшила мене. Я навіть став почувати себе комфортно в тілі Пандаллас, в тілі, яке перестало бути для мене чужим, стаючи майже… рідним.
Зрештою, я відірвав погляд від свого старого тіла, усвідомлюючи ще одну річ. Моє старе життя безповоротно закінчилося. Дейв Мак-Кормік перестав існувати, зникнув з цього світу. Відтепер, я був Пандаллас. Тепер я був кимось іншим. Була кимось іншим… кимось цілком новим…
Я поглянула вниз, на своє сексуальне тіло і слабо посміхнулася про себе. Я не була впевнена, що робитиму далі, але знала, що поконаю всі перепони на своєму новому шляху. Я повільно продовжила рухатися вниз, по вузькій стежинці, до свого нового життя, яке тільки-но починало відкриватися для мене. Я знову посміхнулася. Все, що я знала на цю хвилину, це те, що я вільна… І вже цього було достатньо… Принаймні, на початок…
Скільки часу минуло після цього, я не мав поняття. Це могли бути години, а може і дні. Без годинника чи іншого способу побачити схід та захід сонця, зробити це було неможливо. Єдине, що я знав точно, це нудьга.
Я провів багато часу розмірковуючи над своєю теперішньою ситуацією, чергуючи лють з депресією. Жодна спроба вирватися з полону не приносила успіху. В деякий момент, все це мені здавалось один страшним сонним комаром. Я, навіть, ще кілька разів обійшов всю печеру сподіваючись знайти те, що пропустив за попереднім разом. Про себе, я сподівався знайти якийсь таємний вихід, але все було марно.
- Будь ти проклята, - шепотів я, коли нічого не знайшов.
Раптом, я усвідомив, як почувалася Пандаллас. Від цієї думки, я аж здригнувся, а потім вирішив знайти будь-який спосіб звільнитися з цього полону.
Однак, години минали, а я не просунувся ні на міліметр на дорозі до свободи. Розчаровано, я знову сів на кушетку, намагаючись проаналізувати свої пошуки. З кожною годиною я переконувався, що виходу з печери немає. Єдиним виходом було використати варіант Пандаллас.
- Щоб тебе, - пробурмотів я, розглядаючи свої груди, які вже перестали відчуватися чужими. Однак, я все ще не сприймав їх як частину власного тіла.
Відчуваючи себе якось дивно спокійно, я провів долонею по грудях, так як робив це сотні раз до цього. Я досліджував своє нове тіло знову і знову, все ще не можучи повірити в те, що це спокусливе тіло належить мені. Принаймні до моменту, коли повернеться Пандаллас і ми знову поміняємося тілами. - Хотів би я знати, коли це станеться, - знову пробурмотів я. - Прикро, що в мене немає дзеркала, - зітхнувши, додав я.
- Як моя богиня забажає, - відізвалася одна з дівчат-служниць.
Я здивовано поглянув в її сторону і помітив, як двійка чоловіків кудись помчались. «Я досі не знаю, як їх звати», - раптом подумав я. Незважаючи на власні фізичні відмінності, вони не демонстрували жодних ознак індивідуальності чи особистості. Через хвилину чоловіки повернулись, тримаючи в руках величезне овальне дзеркало в золотій рамі. Воно, мабуть, зберігалося в якійсь комірці. Без жодного слова, вони поставили дзеркало переді мною, а потім відступили назад, очікуючи на наступне бажання своєї пані.
Повагавшись мить, я піднявся і підійшов до блискучого овалу, по дорозі розглядаючи своє відбиття. Я майже задихнувся від того, що побачив, хоча і мав уяву того, на що очікував. З дзеркала на мене дивилась істота неземної краси, яку я вперше побачив на ліжку. Я був богинею Пандаллас і тепер, це тіло належало мені.
Я відправив слуг жестом руки і залишився на самоті перед дзеркалом, розглядаючи кожен сантиметр свого спокусливого тіла. А потім, я скинув скупе вбрання, яке прикривало тіло і знову поглянув на себе. Я ще раз перевірив свої жіночі принади, так, як робив це багато разів до цього моменту, але як і раніше, вони здавались мені чужорідними.
Дивлячись на своє відбиття, я відчував змішані почуття. З одного боку, я був найкрасивішою жінкою на світі, але з іншого… Я тихо загарчав, не можучи повірити в те, що мені зробила ця сука, заточивши мене у в'язницю свого тіла. Я почував себе… неправильно. Я був красивим, сексуальним, але все це не було моїм. Я дивився в дзеркало і відчував, як в мені наростає розчарування від своєї ситуації.
- Чорт!, - врешті викрикнув я, вдаривши кулаком в дзеркало, осколки якого розлетілись в сторони.
Я продовжував стояти на місці, відчуваючи лють, яка бушувала в мені. Зрештою, усвідомлення того, що я поранився осколками дзеркала повернуло мене до реальності. На подив, відчуття було неприємним, але болі майже не було. Минуло кілька секунд і я помітив, що на тілі зникли будь-які порізи і сліди крові.
- Дивно, - прошепотів я, знаючи, якими глибокими повинні були бути порізи, а калюжі крові - великим. Але жодного сліду не було видно. Всі порізи на пальцях зцілились прямо на моїх очах, цілковито зникаючи. «Чари», - єдине, що подумав я, аналізуючи події останніх кількох хвилин.
Раптом, я зрозумів одну річ - оскільки я сам зцілився, то це означало, що я мав нелюдське тіло. Я мав тіло богині, яке зберегло свої магічні здібності, навіть враховуючи те, що тепер в цьому тілі знаходився хтось інший. «Цікаво, які ще здібності я отримав», - подумав я, відчуваючи дивне бажання пересвідчитись в цьому.
- Я займуся цим пізніше, - врешті вимовив я, глибоко зітхнувши та відвертаючись від дзеркала.
Через хвилину, я опинився в ванній кімнаті, маючи намір розслабитися. Я вже перестав дивуватися тому, що вода і надалі була теплою та запашною, як за першим разом. Я ще не встигнув опустити ногу у воді, як біля мене з'явився служка, очевидно маючи намір допомогти мені помитися.
Я дивився на її голе тіло кілька секунд, розмірковуючи над тим, що зробила б Пандаллас на моєму місці. Знизивши плечима, я вирішив зайти в ванну разом з нею та дозволити дівчині робити те, що вона повинна робити.
Незабаром, ситуація стала набирати інтимні моменти. Я не міг повірити в те, що служка займеться моїми інтимними місцями, але дозволив на це. Я відчував розслабленість і не мав сили зупинити її, особливо коли почував себе так приємно.
Коли я вийшов з ванни, то помітив, що вода з мого тіла зникла, залишаючи його сухим, навіть моє волосся висохло. На мене було покладено нову вуаль, хоча слуги, мабуть, вже бачили свою богиню в ній. Я не став перейматися всіма цими дрібничками і повернувся до кімнати, де розлігся на кушетці, відчуваючи себе набагато краще, ніж раніше.
«Цікаво, як довго я був у ванні?» - подумав я, розпливаючись в комфорті. Подорожі в джунглях не дарували мені такої приємності. А потім, я спохмурнів усвідомлюючи, що все ще знаходжусь в печері-пастці. «І в цьому тілі», - подумки додав я.
Розмірковуючи над різними речами, я зрозумів, чому в печері не було ні кухні, ні туалету. Виглядало на те, що Пандаллас вони були не потрібні. Однак, залишались інші питання.
- Де я можу дістати їжу? - запитав я найближчу служку. Вона дивилась на мене не розуміючи, що її пані має на увазі.
- Моя богине. Ви самі створюєте їжу, - врешті промовила вона. - Так, як все інше.
- Створюю? - задумливо перепитав я, пригадуючи, що я таки богиня.
Я махнув рукою, наказуючи слугам залишити мене і відкинувся на кушетці, намагаючись зберегти спокій та розмірковуючи над виниклою ситуацією. Забагато дивних речей відбувалося на моїх очах, речей, які не піддавалися логічному поясненню. Але, чи я б раніше сподівався зустріти древню богиню, чи навіть опинитися в її тілі?
Минуло, мабуть, ще дві години, а я і далі намагався знайти якийсь вихід з своєї неволі, відчуваючи себе побитим, неначе якась собака. Якщо богиня не змогла цього зробити, то які шанси були в мене? Однак, я не полишав надії рано чи пізно зробити це.
- Ти ж археолог, - твердо вимовив я. - Тож думай, як археолог.
Я був навчений підходити до вирішення проблем логічно, а мій багаторічний досвід завжди дозволяв знайти відповіді на всі питання. «Але тепер, в тебе немає бібліотек, чи якоїсь іншої допомоги, яку можна було б використати», - подумав я, а потім ляснув по чолі, відчуваючи себе ідіотом. Зі всім тим, що зі мною відбулося, я повністю проігнорував деякі очевидні джерела інформації.
- Підійди-но сюди, - нетерпляче наказав я, вказуючи на одного зі слуг. Той відразу ж повстав переді мною. - Розкажи мені, що ви знаєте про цю печеру. Я сподівався, що вони знають про це місце більше, оскільки жили в ньому значно довше, ніж я.
Однак, мої розслідування не зайняли багато часу: в цьому питанні від слуг я не отримав багато користі. Вони не тільки не знали, як вийти з печери, вони навіть думали, що поза нею немає нічого, стверджуючи, що все своє життя провели в ній. Я похитав головою відчуваючи розчарування.
- Спробуємо з іншого боку, - з роздратуванням відізвався я, дивлячись на вихід з печери. Я спробував ще раз виставити руку через отвір. Без результату. Я махнув рукою до одного з чоловіків. - Чому б тобі не спробувати вийти звідси?
- Як бажає моя богиня, - відповів чоловік, прямуючи до виходу. Але він був відкинений назад, так само, як відкинуло мене. Без жодного слова, він швидко підвівся і спробував ще раз, з тим же результатом. - Я не можу зробити це, моя богине.
- Це не твоя вина, - сказав я йому з незадоволеним виразом обличчя, а потім наказав зробити теж саме іншим слугам. Ніхто з них не зміг пройти через отвір печери. - До біса! Чому?
Я втупився в світло виходу, розмірковуючи, як сюди попали слуги. Я був впевнений, що лише Пандаллас не має можливості полишити свою в'язницю, яка була створена для неї. Або принаймні для її тіла. «Моє тіло без проблем увійшло і вийшло з печери, довівши тільки те, що обмеження стосувались тільки Пандаллас», - розмірковував я. «Але чому слуги не могли вийти назовні?»
І раптом, всі шматочки почали складатися в логічну картину. Я поглянув на слуг, виразно видихнувши повітря. Тепер, я бачив ряд підказок. Вони діяли…, як роботи? Звичайні люди так не поступали б. Тільки бажання служити їх богині… або принаймні вони так думали, що я є їх богинею. І це було всім їх світом… вони таки могли бути роботами…, або щось в цьому роді. Я почав вірити в те, що Пандаллас створила їх так само, як створювала собі їжу, яку я їв.
- Це багато пояснює, - прошепотів я, усвідомлюючи чому вони не могли вийти через отвір. Щось, що блокувало вихід, було настроєно не випускати її, а слуги були частиною її. - І що це мені дає? - промовив я до себе і відповів. - Нічого. Я не зможу їх використати.
Я стояв відчуваючи розчарування та гнів на печеру. Мої пальці були стиснуті в кулаки, а нігті глибоко впились в долоні. Але мені було всерівно. «Я зробив найбільше відкриття сторіччя… тисячоліття і тепер, все пішло до дупи!» - зі злістю думав я.
- А щоб тебе! - викрикнув я і сильно вдарив кулаком об мармур печери.
В цю мить, в печері вибухнуло полум'я. Слуги були відкинуті назад невидимою силою, перш ніж вибух моєї енергії викликав вогонь, який вистрілив на майже п'ять метрів вгору, а потім, різко зник.
Я витріщився на результат мого гнів, задаючись питанням, що тут відбулося. Я зрозумів, як мало я знав про можливості свого нового тіла. Я відчував енергію, яка розходилась по моєму тілу та відчував навколишній світ якимось дивним чином. Я не розумів, що сталося чи чому це сталося. І, признаюсь, мені стало страшно.
- Це…, - прошепотів я сам до себе, - було дуже… дуже дивно.
Я зробив глибокий вдих, розглядаючись навколо місця, де ще кілька секунд тому вирував вогонь. По спині в мене «пробігли мурашки» і «бігали» вони не від холоду чи вітру. Я намагався зрозуміти те, що відбулось. Але після того, як швидко вилікувались мої рани, я вже не повинен нічому дивуватися, але я все рівно дивувався.
- Пандаллас, - зітхнув я, дивлячись на свої тендітні руки. Виглядало на те, що це тіло вміло не тільки лікувати само себе. Я був в тілі богині і, очевидно, таки зберіг деякі її сили. В мене в животі виникло якесь дивне відчуття. «В кого мене перетворила ця сука!?» - подумки запитав я себе.
Єдиною відповіддю, яка калаталась мені по голові було: в богиню! Принаймні фізично. І тоді, я подумав, що в цьому тілі, яке зцілює себе само, я буду… безсмертним? Цей висновок здавався мені безглуздим. Але подумавши ще кілька хвилин, я почав розуміти, що так воно і буде. Всі докази підводили мене до цього висновку.
- Тоді…, - прошепотів я. - Я дійсно попав в пастку… назавжди…
Я завмер на кілька довгих хвилин, повільно «переварюючи» цю інформацію. Усвідомлення того, що я буду замкненим в цій печері цілу вічність… була жахливою. Я пригадав, як зраділа Пандаллас, коли зрозуміла, що зможе вибратися з цієї печери.
Я повільно підійшов до ліжка, опадаючи на шовкову постіль з гучним зітханням. Мої думки були повні непокою, від усвідомлення того, що все це буде тривати вічно, або й на один день довше. Багато речей потребували роздумів на ними,… але я мав океан часу для цього…
* * *
Я сидів зі схрещеними ногами посеред кімнати, маючи під собою подушки та притуляючись спиною до однієї з колон. Мої очі були закриті. Я зробив кілька глибоких вдихів, намагаючись ігнорувати деяку незручність, яку відчувало моє тіло. Єдине, що мене зараз турбувало, це зберегти спокій і зосередженість.
Хоча в мене не було годинника, я був впевнений, що від інциденту з вогнем минув тиждень. Спочатку, я був в шоці, але швидко зрозумів, що отримана сила могла бути єдиною можливість вибратися звідси. Усвідомивши це, я почав практикуватися у її використанні, намагаючись дослідити всі можливості мого тіла.
Спочатку я відчував дивне почуття, яке, здавалось, було пов'язане з цією силою, а потім, над владою над нею. Я працював повільно, намагаючись бути обережним, щоб не зробити чогось, на зразок минулої пожежі. З кожним днем, моя здатність впливати на зовнішній світ неухильно зростала.
- Тепер, я готовий, - сказав я до себе, концентруючись на мармуровій підлозі. Я відчув оті нові відчуття і зосередив силу, яка накопичувалась в моєму тілі. Врешті, настав ключовий момент, найскладніший з моменту виявлення своїх можливостей. - Там, - прошепотів я і на підлозі з'явилась баночка пива.
Я полегшено зітхнув і обережно підняв алюмінієву баночку, відчуваючи легке розчарування від того, що вона була теплою. Я було замислився над повторним використання сили, але вирішив, що краще буде відкласти це на пізніше. По-перше, я хотів перевірити результати першого експерименту. Я відкрив баночку і зробив обережний ковток. «Що ж непогано, як на перший раз», подумав я. - «Але смак міг би бути кращим».
- Потрібно більше практики, - сказав я до себе, відчуваючи задоволення від того, що мені вперше вдалося свідомо використати свою силу.
«Я можу створювати вогонь, чи рухати предмети силою волі без жодних проблем», - розмірковував я. «Але все це потребує тренувань контролю над цією силою. Однак, чим в більшому об'ємі я використовуватиму цю силу, то повинен витрачати більше зусиль». Виявилось, щоб зробити щось з нічого, я потребуватиму набагато більше енергії.
Насолоджуючись першими успіхами, я оглянув предмети, які лежали навколо мене в кімнаті. Всіх їх я знайшов під час досліджень печери. Будучи археологом, я не міг залишити їх в якійсь коморі. Ці предмети належали до невідомої цивілізації та мали на собі написи, котрі були подібні до написів навколо виходу з печери. Я відчув неймовірне хвилювання, коли усвідомив цей факт.
- Тільки подумай, - тихо промови я сам до себе. - Ці предмети зроблять мене найвідомішим з археологів. Хоча, на даний момент, це не має жодного значення.
Злегка похитавши головою, я зробив ще один ковток пива, переконуючи себе, що навіть таке пиво краще ніж відсутність пива взагалі. Потім, я підійшов до кушетки, помітивши слуг, котрі чекали на мої вказівки, як завжди.
Я махнув рукою, наказавши їм залишити мене у спокої і сів, торкаючись пальцями гладкої шкіри. Я закрив очі і зітхнув від отриманих відчуттів, пригадуючи якою чутливою тепер була в мене шкіра. А ще, я виявив, що мої сексуальні бажання стали трішки сильнішими. І хоча я ласкав себе та своє нове тіло, я не міг повністю окунутись в море розкоші, усвідомлюючи присутність слуг поруч.
Я відклав баночку і почав «самодослідження», як я називав ці дії. І хоча, я вже досить досконало пізнав це тіло, я не міг зупинитися торкатися до нього. На даний момент, мені було дуже добре і приємно, щоб повертатися до реальності, до печери в якій я був ув'язненим.
Через хвилину, я пішов до спальні, не будучи впевненим чи буду продовжувати «самодослідження» чи просто спробую відпочити. Коли я опинився в кімнаті, то побачив одну зі служок, яка розправляла постіль, намагаючись зробити її вигляд ідеальним. Я посміхнувся, відчуваючи зростаюче збудження. Без сумніву, мої служниці виглядали дуже спокусливо. Взагалі-то, слуги теж були нічого собі, але вони, якось не притягували мене.
Відчуваючи імпульс, я обійняв дівчину і поцілував її ніжні губи, відчуваючи здивування, що вона віддала мені поцілунок. Я відсторонився від неї і поглянув на дівчину, відчуваючи себе трохи винним.
- Мені прикро, - сказав я, відчуваючи дискомфорт.
Але виглядало на те, що дівчина зовсім не образилася. - Я служу моїй богині всім, чим можу, - відповіла вона, а я зрозумів, що вона мала на увазі.
Я просто поглянув на неї, на те, як вона чекала на мій наступний крок. Я облизнув губи, усвідомлюючи те, що я тепер був жінкою, так як і вона. А вона була надзвичайно привабливою і дуже охочою. Відкинувши всі обмеження, ми опинились на ліжку, швидко знищуючи порядок на ньому, який так старалась навести дівчина.
Коли все закінчилося, я відкинувся на спину, маючи дурнувату посмішку на обличчі. «А це досить приємний варіант проведення часу», - подумав я, а потім спохмурнів, розуміючи, що матиму для цього стільки часу, скільки забажаю. Але дівчина була кваліфікованою і дуже досвідченою. Я був впевнений, що Пандаллас так само використовувала своїх слуг.
- Що за день, - зітхнув я, провівши долонею по грудях дівчини, а потім усвідомив, що це могла б бути і ніч. «Одна з багатьох» - подумав я, відчуваючи пригнічення. «Ще одна з багатьох»…
* * *
Наступні кілька місяців пройшли для мене болісно повільно. Особливо мене добивало те, що я не знав, як довго перебував в пастці цього тіла і цієї печери. Я швидко розібрався зі знайденими артефактами та виявив, що таки не маю жодних шанс на втечу. З кожним днем, варіантів опинитись на свободі залишалось все менше і менше, а часу нескінченно багато.
Я також продовжував тренуватися у використанні своєї сили, займаючись сексуальними забавами в перерві між тренуваннями. Повільно, я усвідомив, що це був надзвичайно приємний спосіб коротати час. З кожним днем, він ставав все більш і більш важливішим для мене, полегшуючи нудьгу.
Спочатку, я кохався тільки з однією дівчиною, а потім, робив це з двома одночасно. Те, що вони спокійно сприймали такий варіант кохання, не ревнуючи одна одну, вже не дивував мене. І хоча слуги також були готові задовольнити свою богиню, я здригався від самої такої думки. Можливо я і був в тілі жінки, але це не робило мене стовідсотковою жінкою. Мене зовсім не цікавили чоловіки і не важливо були вони магічними роботами чи ні. Принаймні на даний час.
Зрештою, нудьга і цікавість привели мене до ліжка з одним зі чоловіків. Спочатку, я не наважувався на цей крок, але був готовий спробувати щось нове. Людська цікавість - страшна штука. Я підійшов до цього, як науковець, який вирішив дослідити всі аспекти сексуального життя. Коли я зробив те, що зробив, то відчув неймовірне задоволення від того, що цей «експеримент» виявився надзвичайно приємним. З цього часу, я вже не задавався питанням, чи варто кохатися з чоловіками. Єдиним питанням було - коли це робити. Наші оргії стали частими, а деякі з них тривали навіть кілька днів підряд.
Всі мої побоювання і табу, під вагою нуди та зневіри, танули з кожним днем, а ще, від усвідомлення того, що мої партнери не були людьми і робили це кілька століть підряд. Я зрозумів, що опинившись в пастці вічності, я мушу робити все можливе, щоб перебування у в'язниці було приємним, як тільки можливе…
Я відкинувся на постіль, тримаючи одну руку на промежині служки. Інша моя рука торкалась її грудей, а слабка посмішка розквітла на моїх губах, коли я пригадав те, що ми щойно робили. Вираз на обличчі був дуже мрійливим, коли я дивився на слуг, які лежали навколо нас, відходячи від останнього сексуального марафону.
- Дуже погано, - задумливо промовив я, зітхнувши.
І хоча мої слуги мали надлюдську витривалість, яка виходила далеко за рамки людської витривалості, я все ж таки виявився сильнішим від них. Я усвідомив, що додатково отримав безмежну сексуальну витривалість та неймовірний сексуальний апетит. Здавалося, моїм бажанням і збудженню немає кінця. А на що було здатне моє тіло…
Зрештою, я відкинув ідею розбудити моїх слуг і продовжити наші ігри. Я повільно піднявся, маючи намір побути на самоті. Без жодних слів, я пішов до кушетки та всівся на ній, не звертаючи уваги, що був цілковито голий. В цій в'язниці, одяг перестав бути потрібною річчю і виконував лише роль прикраси.
Без жодних слів, я начарував собі пончики на таці. І хоча на ній була маса калорій та жиру, мені було всерівно. Тіло богині противилось будь-якій формі зміни, включаючи збільшення ваги. І неважливо, скільки і чого я з'їв. А на додаток, фактично, я вже не потребував їжі та не відчував голод. Через це, я їв лише для власного задоволення. Цей ритуал я проводив так само, як і трахкання.
- Поглянемо, - зітхнув я, дивлячись у велике дзеркало. - Як я ненавиджу тебе, Пандаллас, - пробурчав я ці слова, як мантру. Я вже встигнув звикнути до цього тіла та до того, що завдяки йому, ніколи не буду вільним.
Глибоко зітхнувши, я поглянув на багато прикрашений ніж, який знайшов серед артефактів. Я пригадав, як хотів використати його, щоб вкоротити собі життя, під час одного з найгіршого періоду розчарування. Однак, це нічого не дало. Рани швидко загоїлись. Навіть самогубство було виключено зі способів уникнути ув'язнення.
Я потягнувся за наступним пончиком. - Принаймні, я можу їсти все, що захочу, - пробурмотів я. - Мала радість, але тішить.
Через мить, я піднявся і почав повільно ходити по кімнаті, відчуваючи себе неначе лев в клітці зоопарку. «Добре, що в цьому зоопарку немає глядачів», - подумав я.
Перш, ніж повернутися на кушетку, я начарував одяг для себе, щоб прикрити своє сексуальне тіло. Я робив це, скоріш для візуального ефекту, тільки для того, щоб почувати себе ще більше бажаною та спокусливою. Я отримував задоволення та насолоду, хоча не був впевнений, що зізнаюсь про це перед будь-ким. Навіть перед моїми слугами.
Переглядаючи ментальний список зробленого та не зробленого, я вигукнув: - Я б вбив за нормальну розмову. Мої слуги довели свою придатність в різних речах, але в розмові, вони були неначе стіна. А ще, вони не вміли грати в шахи. І ще, мене добивала відсутність телевізора. Хоча я намагався, але так і не зміг його вичарувати. Можливо це було якесь обмеження, або мені просто на вистачало знання, як його зробити.
Я похитав головою, а потім повернувся до своїх пончиків на наступні кілька годин. Використовуючи одну руку, щоб годувати себе, іншу руку я використовував, для ласкання своїх грудей та піхви. Це був досить приємний спосіб проведення часу, в очікуванні доки слуги прийдуть до себе.
Коли вони відновилися, то відразу ж повернулись до своїх зусиль в спробах задовольнити мене. Двоє з них робили мені чуттєвий масаж, а двоє інших трахалися в мене на очах. Я посміхався про себе, уявляючи, що дивлюсь жорстке порно. Але це було краще, ніж фільм, оскільки я, в певний момент, сам приєднався до них.
Однак, незважаючи на те, як довго все це не тривало, усвідомлення того, що я все ще у в'язниці, знову і знову поверталося до мене. Зрештою, я спохмурнів, стискаючи кулаки, коли пригадав всі свої спроби вирватися на волю. Я навіть пробував робити інші виходи через стіни чи підлогу. Але виглядало на те, що ця в'язниця була продумана на славу. Минуло чимало часу з тих пір, коли я остаточно зрозумів, що для мене, з цієї пастки, немає виходу. І від цього, мені не робилося легше.
- А щоб тебе…, - викрикнув я і кинув піднос з пончиками в дзеркало.
Я схопився на ноги і зі всієї сили вдарив своїми тендітними кулачками об стіну. Нажаль, ефект від цього був такий самий, як від метання підносу. Від цього, я відчував себе ще більш засмученим і злим, мовчки проклинаючи Пандаллас і її печеру.
Намагаючись заспокоїтися, я поглянув в сторону виходу, промовляючи: - А може, я щось пропускаю? В мене майже не залишилось надії. Я замислився, пригадуючи все, що робив для того, щоб вийти, чи знайти хоча б якусь підказку, як це зробити.
Продовжуючи розмірковувати над всім цим, я начарував склянку віскі і зробив великий ковток, знаючи, що не зможу напитися, але такі дії трішки заспокоїли мене. Це вже скидалося на ритуал: ще одна спроба знайти якийсь вихід. Склянка віскі виводила мене з стану прострації, змушуючи знову мислити логічно.
Я повернувся до моїх слуг, пригадавши, що вони можуть бути потенційним джерелом інформації. Звичайно, всі попередні спроби отримати від них щось істотне, були досить марними. Виглядало на те, що вони мали мізер реальних знань про те, що тут відбувається.
- Розкажіть мені про цей храм, - наказав я, вказуючи на печеру.
- Як забажає моя богиня, - відізвався найближчий слуга, кланяючись. Однак, він розповів лише те, що було і так очевидне для мене та те, що я міг побачити сам.
- Досить, - зітхнув я, дивлячись на інших, розуміючи, що вони виконують тільки те, на що запрограмовані. «Можливо, мені потрібно сформулювати питання по-іншому?» - подумав я і запитав знову. - Ви знаєте, що тримає мене в цій печері? Чому я не можу вийти звідси?
Найближча дівчина поклонилась і відповіла: - Моя богине, ти якось говорила нам, що Вам не вистачає потужності, щоб вийти назовні.
- Просто чудово, - пробурмотів я, насупившись. Виглядало на те, що власними силами, я не вийду звідси. А оскільки, мої слуги були створені Пандаллас, вони були тільки похідними її сили. До цього я і сам вже дійшов. - Просто чудово.
Я зробив ще один ковток віскі, перш ніж повернутися на кушетку і забути про надію. Проте, я ніяк не міг перестати думати про те, що мені розповіли слуги. Я зробив ще кілька ковтків. Те, що розповіла мені служка не привносило нічого нового, але те, як вона це… сформулювала, ніяк не хотіло вилетіти мені з голови.
- Я маю таку сили і не можу її використати, щоб вийти звідси, - іронізував я. - Яка інша сила є в цьому місці? - запитав я себе і жбурнув склянку об стіну, споглядаючи на те, як розлітаються її шматки. - До біса!
Зрештою, я вирішив більше не думати про це і притягнув до себе одну з дівчат, яка була найближче до мене. Раптом, я зупинився, стримуючи слуг. Я дивився на стіну, об яку розбилася склянка. Раціональні думки знову повернулися в мою голову.
- Ні…, - прошепотів я, хитаючи головою. - Це не може бути аж так просто. Аж ніяк. Пандаллас вже давно б дійшла до цього сама. Це все даремна праця.
Протягом наступних хвилин, я стояв нерухомо, а сотні думок пролітали в моїй голові. Страхи і побоювання я намагався ігнорувати. Вперше, я відчув щось нове. Я відчув надію. «Єдине, що мені потрібно», - подумав я. «Це спробувати!»
Слабо посміхаючись, я підійшов до виходу. Ще хвилину, я стояв і дивився перед себе. А потім, обережно спробував проштовхнути руку. Ефект був мені вже знайомим. Це було подібне до того, якби я намагався проштовхнути руку крізь стіну. Але цього разу, усмішка з мого обличчя не зникла.
- Сюди, - наказав я слугам підійти. - Я хочу, щоб ви зробили теж саме, що і я…
Через кілька хвилин, вони стояли біля мене, тримаючи в руках столик, який ми знайшли в коморі зі скарбами. Він чимось нагадував журнальний столик, але був пристосований для приймання їжі. Але цього разу, я не мав на увазі використати його за прямим призначенням.
Як тільки слуги зайняли місце, я сів на столик, міцно схопивши його руками. Розглянувшись навколо, я скомандував: - Зробіть це!
- Як богиня забажає, - відповіла вся четвірка.
Вони підняли один кінець вгору столика вгору, та наближаючи опущений другий кінець до вхідного отвору в печеру, утворюючи щось на зразок гірки.
Я глибоко зітхнув і подумки схрестив пальці, шепочучи: - Тепер. Я швидко поковзав униз по надзвичайно гладкій поверхні столика. Вже через мить, я був в його нижньому кінці…, а потім за отвором.
Я завмер на хвилину, яка тривала неначе цілу вічність, а потім, повільно піднявся і повернувся до входу, розглядаючи отвір, через який щойно вирвався на волю.
- Це спрацювало! - видихнув я.
Я не міг пройти через отвір самостійно, але був ще один варіант. Була інша можливість. І все, що мені було потрібно, це сісти на столик, схрестити руки і не робити нічого. Все, що мені було потрібно, це довіритися гравітації, яка визволила мене.
- ЦЕ СПРАЦЮВАЛО! - знову закричав я, цього разу голосно і схвильовано від того, що переді мною розгортається нова реальність.
Я поглянув через отвір в печеру, спостерігаючи за тим, як мої слуги ставлять столик на землю. Раптом, я зрозумів, що більше не «чую» іншу сторону печери. Я перестав відчувати те, що відчував будучи в печері. Очевидно, щось таки відбулося, коли я опинився назовні.
- Що ж, спробуємо, - хихикнув я, дивлячись на слуг, а потім, я ахнув, коли побачив, як одна зі служок стає прозорою. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що і решта також стає прозорими і… німими. - Що?
- Моя богине…, - прошепотіла друга служка, перед тим, як замовкла разом з іншими.
Я не зводив з них очей, намагаючись зрозуміти те, що бачу. - Що тут відбувається?
Проте відповідь була більш ніж очевидна. Слуги були створені Пандаллас і були продовженням її сили… І, очевидно, вони не могли існувати тепер, коли були відокремлені від неї силою, яка тримала Пандаллас в печері.
- Мені прикро, - зітхнув я зі змішаним почуттям.
Для мене, вони стали більше ніж роботами, вони були моїми товаришами в в'язниці. І хоча, ці слуги були створені тією ж силою, яка бурлила в моєму тілі, я не мав поняття, як Пандаллас їх створила, або як я їх можу відновити. «Мені насправді не вистачатиме вас», - подумав я, зітхаючи.
А потім, кинувши останній погляд на вхід до порожньої печери, я повернувся і зробив кілька глибоких вдихів. Я бачив проблиск сонячного світла, а на моїх щоках відчув теплу вологу сліз радості.
- Я вільний, - бурмотів я, тримаючи руки вгорі в жесті перемоги, а потім закричав: - Я ВІЛЬНИЙ! Я ніколи не думав, що буду таким щасливим у своєму житті.
Я поглянув на вузьку стежинку, пригадавши, що та має лише кільканадцять сантиметрів в ширину. Я зробив перший невпевнений крок по дорозі вниз. Я намагався триматися якнайближче стіни та не думати про прірву, яка була поруч. «Моє падіння було б довгим», - подумав я з острахом. А потім, я ахнув, коли побачив щось на дні прірви. Щось, що відразу ж прикуло мою цілковиту увагу.
Моє нове тіло «працювало» набагато краще від старого, а тому, я виразно бачив все, далеко перед собою. На дні, я розгледів тіло чоловіка, яке лежало нерухомо. І хоча я не бачив його обличчя, одяг на ньому здався мені знайомим. Це був мій одяг! Я був абсолютно впевненим, що це було моє тіло.
- А щоб тебе! - вигукнув я від здивування. - Пандаллас.
Я зрозумів, що сталося. Будучи в моєму тілі, вона намагалася спуститися вниз, але не звикнувши до нього, вона втратила рівновагу на вузькій стежині…, впала на дно прірви і загинула. Я не знав, чи впавши, вона ще жила, але буз сумніву, Пандаллас беззаперечно не пережила цього падіння.
- Вона залишила нас, - прошепотів я, відчуваючи здивування.
Я стояв занімівши, не можучи відірвати очей від свого старого тіла там, внизу. Тисячі думок заполонили мою свідомість, коли я дивився на нього. «Я ніколи не зможу повернутися до свого тіла» - раптом, усвідомив я. «Я застрягнув… застрягнув в тілі Пандаллас… Застрягнув в тілі жінки до кінця свого життя… Але, як довгим буде моє життя?»
Я обережно торкнувся пальцями до своїх грудей, а потім стиснув їх, відчуваючи приємне поколювання в цілому тілі. Як не дивно, перспектива залишитися жінкою вже не дуже страшила мене. Я навіть став почувати себе комфортно в тілі Пандаллас, в тілі, яке перестало бути для мене чужим, стаючи майже… рідним.
Зрештою, я відірвав погляд від свого старого тіла, усвідомлюючи ще одну річ. Моє старе життя безповоротно закінчилося. Дейв Мак-Кормік перестав існувати, зникнув з цього світу. Відтепер, я був Пандаллас. Тепер я був кимось іншим. Була кимось іншим… кимось цілком новим…
Я поглянула вниз, на своє сексуальне тіло і слабо посміхнулася про себе. Я не була впевнена, що робитиму далі, але знала, що поконаю всі перепони на своєму новому шляху. Я повільно продовжила рухатися вниз, по вузькій стежинці, до свого нового життя, яке тільки-но починало відкриватися для мене. Я знову посміхнулася. Все, що я знала на цю хвилину, це те, що я вільна… І вже цього було достатньо… Принаймні, на початок…
Немає коментарів:
Дописати коментар