Автор: Morpheus
Переклад: Pooh68
оригінал тут
Я розгледівся по класу. Пересвідчившись, що наша вчителька, пані Паркер, не дивиться в мою сторону, я зробив маленьку кульку з паперу і вистрілив в сторону Сари Брекер. Дівчина одразу обернулась, намагаючись побачити хто це зробив, а я відвівши погляд, видав з себе невинне обличчя, як і решта учнів в класі.
- Пані Паркер, хтось кидається в мене - голосно заскиглила Сара. - І я думаю, що це був Горді.
Пані Паркер зітхнула і подивилась в мою сторону. - Гордоне. Прошу тебе, не бешкетуй.
Я «увімкнув» до неї свій найкращий невинний вираз обличчя, який ніби заперечував всім звинувачення в мою сторону. Коли вчителька обернулась до дошки, я повернув голову до Сари, яка люто дивилась на мене і показав їй язика.
«Як я кохаю докучати цій «лярві»» - подумав я. Я ніколи її не любив. Вона була зазнайкою і снобкою, яка завжди задирала свій кирпатий ніс. Пані Паркер, обернута до дошки, щось писала і давала пояснення класу про якісь дієслова і іменники. «Нудно» - подумав я, але продовжував розглядати вчительку. А було на що дивитись. Всі хлопці в школі вважали її найкрасивішою вчителькою. Я, як і більшість з них, підкохувався в ній, хоча ніколи б не признався в цьому. Нашою основною задачею було ненавидіти дівчат і вчителів. Нажаль, пані Паркер підпадала під ці дві категорії.
Через деякий час, вчителька обернулась і задала класу питання. Сара одразу ж підняла руку, а я пирхнув, думаючи: «Знову випендрюється».
Пані Паркер, пересвідчившись, що ніхто більше не піднімає руку, дозволила дівчині відповісти. - Дуже добре, Саро - сказала вона, почувши її відповідь, змушуючи мене ще більше її ненавидіти. Особливо коли та обернулась до мене з цим своїм самовдоволеним виразом обличчя.
Вже на перерві, впевнившись, що в мою сторону ніхто не дивиться, я знову вистрілив паперову кульку в сторону Сари. Нажаль, пані Паркер це помітила і дала мені «наганяй». - Гордоне, якщо я тебе знову впіймаю на тому, що ти тільки-но зробив Сарі, то ми зустрінемось в кабінеті директора. Ти все зрозумів?
Я проковтнув слину і кивнув головою. А ця «зараза» Сара стояла поряд з наглою посмішкою переможця на устах. «Як я її ненавиджу!» - подумав я.
Наступні кілька годин я намагався втримати себе в руках і подалі від всіляких неприємностей. Це було нелегко і забрало в мене всі сили. Повернувшись з обідньої перерви, пані Паркер почала пояснювати нам якісь правила математики. Вона виписувала на дошці якісь проблеми множення, а я жартував з одним з своїх сусідів.
- Гордоне - крикнула вчителька, змушуючи мене аж підскочити на кріслі. Вона дивилась на мене насупившись і з роздратуванням продовжувала: - Оскільки ти, здається, виглядаєш на такого, хто все знає, то може поділишся своїми знаннями перед класом?
Я повільно піднявся і попрямував до дошки, отримуючи крейду від вчительки. Я дивився на задачу, розписану на дошці і намагався щось придумати, придумати як викрутитись в цієї ситуації. Коли Сара почала хихотіти, я не втримався і обернувшись до неї попросив: - Може замовкнеш?
- Гордоне! Негайно вибачся перед Сарою - скрикнула пані Паркер.
- Гаразд - пробурмотів я, а потім додав голосніше: - Мені прикро, що ти така потвора, Саро. А потім я розвернувся і пішов на своє місце, відчуваючи погляд вчительки на своїй спині.
- Сам дурак - голосно промовила вона.
Я відчував, як починаю червоніти від сорому і злості. Не втримавшись, я відповів: «Пішла ти!» Частина класу оніміла від шоку, а інша частина почала сміятись.
- Все, вистачить - загарчала пані Паркер. - Слідуй за мною.
Я покірно попрямував за красивою попкою вчительки, намагаючись придумати як довести, що все це не моя вина і не я першим почав…
* * *
Нарешті я вийшов з автобуса. Сьогодні цілий день мені нічого не вдавалось і був радий, що врешті опинився дома. Я зайшов до будинку, привітався з мамою і схопивши кілька печив, вибіг на вулицю бавитись.
Я сидів в будиночку на дереві, коли почув як мене кличе мама. Побачивши її під деревом, я помахав рукою, а вона крикнула: - Злазь вниз! Негайно! Я зітхнув і спустився на землю. Було дивно, що вона покликала мене оскільки до вечері було ще далеко. Мама подивилась на мене і похитала головою. - Гордоне, ти весь в багнюці. Тебе потрібно почистити, перш ніж ми підемо.
- Підемо куди? - запитав я, але не отримав жодної відповіді. Коли мене помили і навели «марафет», ми сіли в автомобіль і поїхали. «От тільки куди ми їдемо?» - запитав я сам себе. Але скоро про все дізнався. Ми припаркувались на стоянці торгового центру. Я вже почав тішитись на відвідини кількох своїх улюблених магазинів.
Однак ми швидко пройшли через центр і зайшли до якогось нудного магазину, який продавав одяг і щось на зразок цього. Кожен раз, коли я планував незамітно вийти, мама окликала мене і зривала всі мої плани. Я почав нудитись, відчуваючи розчарування.
Чекаючи, поки мама врегулює рахунки в касі, я розглядався навколо. За вітриною магазину, я побачив інший магазин. Це був якийсь дивний магазин. На вивісці можна було прочитати «Чари для Вас». А ще я побачив кілька дивних речей за склом цього магазину. Поглянувши на маму і пересвідчившись, що вона не слідкує за мною, я перейшов на другу сторону і зупинився перед дверима. Ще раз подивившись, чи мене ніхто не шукає, я увійшов всередину.
- Нічого собі - сказав я, розглядаючи різні речі на полицях. Всередині магазин виглядав ще більш цікавіше, ніж з вулиці.
- Я радий, що тобі подобається мій магазин - почув я голос. Коли я обернувся, то побачив старого чоловіка, одягненого в халат, який стояв за прилавком. Він посміхався і продовжував: - Вибач, що налякав тебе. Чим я можу тобі допомогти?
- Гм… - я замислився. - Можна, я розглянусь навколо?
Старий кивнув головою і додав: - Не соромся, дивись, але ні до чого не торкайся. Я кивнув і почав свої відвідини. Щодо більшості речей, я не був впевнений їх призначення, хоча вони і виглядали круто. Там були диски з фільмами, костюми, іграшки, а навіть цукерки. Озирнувшись навколо, я хотів було взяти одну з цих речей до рук і розгледіти її ближче, але раптом переді мною з'явився старий, а я пригадав, що обіцяв ні до чого не торкатись. Я ще побув в магазині певен час, аж згадав, що мене мабуть, шукає мама. Я вирішив швиденько повернутись до того магазину перш ніж отримаю наганяй від неї.
- Не хвилюйся, твоя мама не знає, що ти втік - почув я. Подивившись на нього, я побачив легку посмішку на його обличчі, а його слова мене зацікавили.
- Гаразд - сказав я невпевнено. - А що це? - запитав я раптово, вказуючи на золотистий браслет, який лежав на прилавку. Перш ніж старий відповів, я схопив його і почав розглядати. Ззаду, на браслеті я помітив червоний камінь і взагалі, браслет виглядав досить досить.
- Це? - посміхаючись запитав старий. - Це просто один з моїх запасів. Коли я подивився на нього здивованим поглядом, старий зітхнув і продовжив: - Це просто браслет. Одна з речей, які я продаю в цьому магазині.
- Але чому Ваш магазин називається «Чари для Вас», а Ви продаєте тут прості браслети?
- Тому що… це чарівний браслет. Все, що я тут продаю - має в собі магію.
- Ага - сказав я, все ще дивлячись на браслет. - І скільки він коштує? - запитав я на всяк випадок. «Все одно 5 доларів в кишені не вистачить, щоб купити його» - подумав я.
Старий подивився на мене, замислився і нарешті відповів: - 5 доларів.
Почувши таке, я одразу поліз до кишені за купюрою. Простягнувши її старому, я запитав: - То як він працює? Ви говорили, що він магічний.
Старий зітхнув і почав пояснювати: - Ти надіваєш його і носиш як звичайний браслет.
Я кивнув головою і почав усвідомлювати, що викинув гроші «в болото».
- Але тоді - продовжував говорити старий, - коли ти натиснеш на червоний камінь, весь світ навколо тебе ніби зупиниться.
- Що Ви маєте на увазі?
Старий похитав головою. - Сам все побачиш. Все триватиме годину, але ти можеш «відпустити час» ще раз натиснувши на камінь. А потім старий додав: - А зараз найголовніше: ти не можеш торкатись нічого, поки час зупинений. Можуть виникнути побічні ефекти, якщо ти це зробиш. Пам'ятай: браслет сам вимкнеться через годину!
Я кивнув, обіцяючи бути обережним. Подякувавши старому, я вибіг з магазину до мами і був здивованим, побачивши її на тому місці де залишив її. Вона навіть нічого не помітила. Врешті, ми попрямували до виходу. Я крадькома подивився на браслет на своєму зап'ясті і потер його…
* * *
Я сидів в своїй кімнаті і тримав браслет в долоні, розглядаючи його. «Цікаво, він дійсно працює так, як говорив отой старий?» - подумав я, одягаючи його на руку. Мені здавалось, що він ідеально охоплює моє зап'ястя. Повагавшись хвилину, я вирішив його випробувати і натиснув червоний камінь. Я відчув легке поколювання і більше нічого.
Розчарований результатом, я піднявся з ліжка і попрямував до кухні, дізнатись щодо вечері. По дорозі, я побачив маму і запитав її чи готова вечеря? Однак, вона не відповіла мені. Вона навіть не поворухнулась. Підійшовши ближче, я намагався штурхонути її, щоб привернути до себе увагу, але моя рука пройшла повз неї, так ніби її тіло було зроблене з води!
Отримане відчуття було дуже дивним. Незвичним і гострим. Я відразу забрав руку назад, помітивши, що мама, як і раніше, ніяк не зреагувала. Я дивився на руку не розуміючи, що сталось.
- Ого! - врешті сказав я, усвідомлюючи, що старий говорив правду. Час дійсно зупинився, а з ним і моя мама.
Хихикаючи про себе, я пішов у ванну кімнату і знайшов мамину помаду. Повернувшись з нею до кімнати, я почав водити нею по її устах, намагаючись не торкатись тіла. Помада розмазувалась, залишаючи нерівні сліди. Коли я закінчив, я відклав помаду назад, а потім знову натиснув червоний камінь.
Намагаючись зберегти поважний вираз обличчя, я попрямував на кухню. Мама вже була там і готувала вечерю. Я старався не сміятись, бачачи розмазану помаду на її лиці.
- Мамо, що з твоїм обличчям? - врешті запитав я, сподіваючись насолоджуватись її реакцією. Спочатку вона здивувалась, почувши таке запитання, але коли подивилась в дзеркало то ахнула. Сміючись, я швидко повернувся до своєї кімнати, перш ніж вона щось запідозрила б…
Цього ж вечора, коли ми всією родиною сіли вечеряти, я вирішив ще раз випробувати свій браслет. Цього разу я корчив пики перед батьками і робив такі речі, які вони мені не дозволяли робити в їх присутності. Перш ніж я второпав, минула година і батьки знову почали рухатись. Нажаль це сталось в момент мого кривляння до них. Як наслідок, мене відправили до кімнати. Перед тим як заснути, я вже почав планувати, що буду робити з цим браслетом і як розважатимусь…
* * *
Наступного дня, я сидів на уроці історії і слухав пані Паркер. Я час-від-часу дивився на Сару, коли та відповідала на задані питання. Вона весь час тягнула руку і знала всі відповіді, змушуючи вчительку посміхатись за кожним разом. «Гаразд, вона думає, що дуже розумна» - подумав я, дивлячись на дівчину, «Настав час довести, як вона помиляється».
Коли я спокійно зминав папір в кульку, мені в голову прийшла думка. Зловтішно посміхаючись, я натиснув камінь, спостерігаючи як всі навколо завмерли. Пані Паркер, стояла біля дошки з відкрити ротом, а самовдоволений вираз обличчя Сари ще більше дратував мене.
Я підійшов до неї і спробував зав'язати шнурівки на її взутті. Але виявив, що мої руки проходять повз її ногу. І знову дивне поколювання пробігло по моїй руці, змушуючи мене відчувати себе досить дивно. Я одразу забрав руку пересвідчуючись, що все в порядку. Потерпівши невдачу, я повернувся на місце і натиснув камінь, в надії придумати щось інше.
Наступний шанс мені випав через 15 хвилин. Пані Паркер роздала нам тести з історії, а я вже знав, що повинен зробити. Коли час на тести вийшов, ми повинні були передати їх вперед, до Сари, яка збирала зошити і передавала вчительці. Саме в цей момент я натиснув камінь. Підійшовши до пачки з тестами я почав порпатись в них, аж врешті знайшов те, що мені було потрібно. Знаючи, що Сара завжди отримувала п'ятірки, я швиденько скопіював відповіді у власний зошит, а потім змінив всі її відповіді. Злісно посміхаючись, я повернув все на місце і сів за парту…
Всі були в шоці, коли оголошено результати тесту. Сара була єдиною, хто отримала незадовільну оцінку, а я широко посміхався, дивлячись на неї. Потираючи браслет, я знав, що це ще не кінець забави…
* * *
Відчуваючи нуду, я намагався привернути до себе увагу пані Паркер, але, як не дивно, це мені не вдавалось. Нарешті, щоб не занудитись насмерть, я знову натиснув камінь. Цього разу пані Паркер стояла посеред класу і приємно посміхалась. Я нервово підійшов до неї. «Вона дійсно красива» - подумав я, оглядаючи вчительку. В неї були темне каштанове волосся, майже чорне і сягало аж до її лопаток.
Забувши про те, що відбувається зі мною, коли я торкаюсь «заморожених», я обережно простягнув руку, щоб доторкнутись до пані вчительки. Це було так незвично, робити з нею те, про що вона не знає. Моя рука увійшла в її тіло і зникла, але цього разу я не звертав уваги на поколювання і неприємне відчуття. Я продовжував тримати руку в її тілі, усвідомлюючи, що оніміння зникло вже через кілька секунд. А ще, я був впевнений, що продовжую відчувати свою руку, хоча і дуже по-іншому. Потім, замість того, щоб витягнути руку, і впхнув другу руку в її тіло так, що тепер обидві руки були в тілі пані Паркер аж по лікті.
- Ух ти! - скрикнув я, вражений тим, як тону в обіймах вчительки. - Це досить дивно. Я знав, що мушу відступити назад і вийняти руки, але замість цього, зробив крок вперед і раптом, опинився в тілі вчительки.
Дивне поколювання, а потім оніміння захлеснуло все моє тіло. Я взагалі не міг нічого чути і бачити. А потім, раптом, все повернулось. Я знову бачив і відчував, хоча і далі не міг рухатись. Зрештою, я відчув що починаю рухатись і говорити голосом вчительки, розповідаючи про те, про що не знав. Я також помітив, що всі учні в класі почали «розморозились»!
Раптом я зрозумів, що все навколо навколо мене стало меншим, а я відчуваю себе досить дивно. Я спробував поворухнутись, але не міг. Ні. Я рухався, але не так як я цього хотів! Тіло рухалось проти моєї волі. Я зрозумів, що застряг в тілі пані Паркер!
Намагаючись заспокоїтись, я спробував проаналізувати те, що трапилось. Оскільки все почалось, коли я увійшов в пані Паркер, то може я зможу вийти з неї. Зосередившись, я уявив, що роблю крок назад, напружено думаючи про це. Все моє тіло почало поколювати і знову оніміло. І я перестав відчувати тіло вчительки! Всі мої відчуття повернулись до мене. Я знову був в нормі! Оглянувшись навколо, я відмітив про себе, що всі в класі знову заніміли, але в інших позах, ніж попереднього разу.
Я подивився на Сару, а потім знову на пані Паркер. І посміхнувся, усвідомлюючи те, що може зробити браслет. Тепер я знав, що можу повернутись, а тому знову хотів повторити експеримент. Повагавшись кілька хвилин, я відчуваючи себе якось ніяково, вирішив знову стати пасажиром в тілі вчительки.
Цим разом поколювання були якимось слабкими, а я, будучи в тілі жінки, почував себе як пасажир на задньому сидінні. Через деякий час, такий стан речей виявився нудним. Кілька хвилин я відчував себе дивно, аж врешті зрозумів, що в цьому тілі був ще хтось! Я не міг описати цього когось, але друга особа була глибше ніж я.
А потім, я все зрозумів. Другою особою була сама пані Паркер. Я відчував її поряд з собою. Коли я це зрозумів, всі мої дізнання стали гострішими і чіткішими. Я відчував її набагато сильніше. Я навіть міг розуміти її думки! Я хмикнув, усвідомлюючи, що вона до сих пір не знала, що я був в ній. Вона не могла мене відчувати так, як я відчував її.
Почувши думки жінки, я був вражений і заінтригований ними. Я з захопленням слухав її розмірковування. Коли Сара почала говорити, я здригнувся і закричав в собі: «Замовкни! Замовкни! Замовкни!» Те, що сталось потім вразило мене, як грім серед ясного неба. Пані Паркер вп'ялась в Сару і тихо сказала: - Ш… Будь-ласка, помовч!
«Невже? Невже вона може чути подуманні мною слова? А потім вимовити їх! Я відчував ейфорію, коли пані Паркер поставила Сару на місце.
Вирішивши продовжити, я вирішив ще більше вплинути на неї. «Подавшись вперед» я почув думки жінки ще більш ясніше. Я навіть «пам'ятав», що вона робила раніше. На радостях, я почав порпатись в її спогадах. Раптом я зупинився і зрозумів, що дивлюсь вгору. Я знову міг рухатись, хоча це і вимагало від мене трохи зусиль. Я відчував Ненсі (я вже не міг думати про пані Паркер якось по іншому) і відмітив, що вона здавалось, якось спохмурніла і ослабла.
На деякий час я «відпустив» Ненсі і дивився як вона пише на дошці, а потім пояснює щось класу. Коли я писав, або насправді вона писала, я подивився на речення і одразу зрозумів, про що йдеться в її поясненні. Де тут був іменник, дієслово і прислівник. Кілька разів, я брав управління на себе і погрожував Сарі відправити її до директора. Вираз на її обличчі смішив мене, але вже не так, як я очікував.
Коли Ненсі вчила клас, я відчув, що це мені подобається. З цього боку урок виглядав набагато інтересніше, а я насправді розумів про що говорить Ненсі. Не усвідомлюючи, що роблю, я повільно «штовхав» себе, беручи управління на себе. Я продовжував говорити, слова виходили з мене, так ніби я все життя робив це.
Повернувшись спиною до класу, я задав учням питання, щоб пересвідчитись, що вони все зрозуміли. Сара одразу підняла руку. Окрім неї ніхто не зголосився. Я надав слово Сарі. Вона встала і чітко відповіла на питання, а потім сіла назад. Я посміхнувся, відчуваючи задоволення, що хтось таки слухав мене.
- Спасибі, Саро - сказав я і зрозумів, що мені було приємно слухати відповідь Сари! Подивившись на неї, я відчув прилив задоволення від того, що вона приділяє всю свою увагу вчителю. Легко похитавши головою, я продовжив урок.
Побачивши краєм ока якийсь рух, я повернувся до класу і почав уважно дивитись на учнів. Кулька зім'ятого паперу виразно лежала на підлозі. - Гаразд - сказав я. - Чия це кулька?
Коли ніхто не відповів, відізвалась Сара: - Це Девід кинув її в мене.
Я незадоволено похитав головою, відчуваючи роздратування тим, що мене перервали. Я намагався вкласти в голови цих учнів хоч якесь знання, а вони навіть не потрудились звернути на мене уваги. Переставши думати про це, я сказав: - Ще один такий випадок і ми відвідаємо кабінет директора! Кілька голів кивнули у відповідь, а я повернувся і продовжив урок аж почув дзвінок на обідню перерву.
- Гаразд. Можете йти обідати - почувши це, клас моментально опустів.
Спостерігаючи за учнями, я раптом зрозумів, що повинен йти з ними. «Це так дивно» - подумав я. Раптом знати все і ділитись знаннями з іншими. «Мені потрібно покинути Ненсі, перед тим, як втрачу власне «я»» - подумав я. «Але це може почекати». Я подивився на пустий клас. «Так, Це може почекати».
Посміхаючись про себе, я доторкнувся до цицьок Ненсі, розуміючи, що це досить дивно, але одночасно відчуваючи себе абсолютно нормально. Я посміхався, коли дивився на своє… її тіло. З деяких причин я розумів, що це тіло було і моїм тілом.
- Я, мабуть, піду пообідаю - пробурмотів я, відчуваючи голод.
В столовій, я присів за вчительський стіл. Я звичайно навіть не міг уявити собі раніше, що буду сидіти за цим столом, але я пам'ятав, що регулярно обідав, сідаючи саме тут. Відкинувши дивні думки, я пообідав і порозмовляв з іншими вчителями, які сиділи поруч, знаючи їх імена і всі проведені попередні розмови.
Після обіду, я попрямував до вчительської кімнати, де продовжив розмови з іншими вчителями. Все це тривало до тих пір, аж я був змушений повернутись до класу. Саме тоді я зрозумів, що сидів весь час як жінка, схрестивши ноги. Я відчував себе так природно, хоча і не пам'ятав, коли я сів саме так.
По дорозі до класу, я завагався на мить перед тим як зайти до жіночого туалету. Подивившись на себе в дзеркало, я був вражений побаченим. З одного боку це було приголомшливо і несподівано бачити в дзеркалі Ненсі, яка реагувала на всі мої рухи, але з іншого боку все здавалось таким натуральним.
Зробивши те, що я планував і використавши спогади Ненсі, я повернувся до дзеркала і почав несвідомо поправляти свою зачіску і макіяж, не бачачи в цьому нічого незвичного. Отримавши задоволення від мого вигляду я попрямував до свого класу.
Зайшовши до класу, я вирішив почекати з «звільненням» Ненсі і ще дечого навчити своїх учнів. Мені насправді подобалось це робити.
Коли учні зайняли свої місця, я почав урок математики. Записавши завдання на дошці, я почав пояснювати класу, як його розв'язати. Я час-від-часу споглядав за спину і бачив, що не всі учні уважно слухали мене. Відчуваючи прилив роздратування, я задав питання щодо задачі. Зголосився один учень і коли він все розв'язав, я відчував задоволення, що хтось таки слухав мене. «Принаймні» - подумав я, «хлопець не виросте на хулігана, як Гордон».
Я завмер на мить, усвідомлюючи, що думаю про себе, як про цілком іншу людину. Нервово озираючись навколо, я побачив як учні дивляться на мене. Я потряс головою і вирішив повернутись до уроку.
Коли врешті прозвучав дзвінок, я з полегшенням відпустив дітей на перерву. Хоча викладати було весело, мені вже порядком набридли ці пусті погляди учнів. «Мені потрібна перерва» - подумав я. Сівши за стіл, я випадково оперся на купу листків паперу, які впали на підлогу від цього. Зітхнувши, я нахилився щоб позбирати їх і тоді помітив Сару, яка поспішила в мою сторону.
- Я можу Вам допомогти, пані Паркер? Я кивнув головою, приймаючи її допомогу.
Як тільки листки повернулись на стіл, я подякував дівчині, спостерігаючи за її усмішкою, а потім вона побігла на вулицю.
«Яка мила дівчина - подумав я. «Як приємно мати в класі когось такого ввічливого і вихованого. Це так полегшує моє життя».
Влаштувавшись зручніше на кріслі, я відкинувся на спинку і зрозумів, що буду змушений покинути тіло вчительки. З деяких причин, ця думка жахала мене. Це ніби розривати себе на дві частини. Зітхнувши, я знав, що мушу це зробити і зараз був найкращий момент. В класі не було нікого. Піднявшись, я встав у вільне місце, закрив очі, зосередився і наказав собі «зробити крок назад» щоб вийти з Ненсі. Але як я не старався, поколювання не з'являлось. Нічого. Жодної реакції!
Зосередившись, я раптом зрозумів, що в цій голові я був сам. Задихаючись, я пригадав часовий ліміт браслету. - Невже я не зможу повернутись назад? - запитав я себе. Я усвідомив, що не зможу зробити це без браслету, який був всередині Ненсі. Я подивився на своє зап'ястя. Його там не було! Я тупо дивився на порожню руку, не вірячи у все, що відбувається. Але з іншого боку, думка, що я не зможу повернутись назад, не видавалась мені якоюсь жахливою.
Розмірковуючи над всім цим, я вже знав, що міг пригадати все, що пам'ятала Ненсі…
Її спогади стали моїми спогадами Я пригадала всі ті роки, які я провела в коледжі. Посміхаючись до себе, я з теплотою згадала свій перший поцілунок. А потім я захихотіла, коли перед очима виник мій хлопець, який лоскотав мене пером. «Мій хлопець?» з подивом подумала я. Кожна мить з життя Ненсі стала чіткою і такою особистою. Це було так легко і приємно. Я пригадала побачення з моїм хлопцем минулого тижня так ясно, як пам'ятала сьогоднішнє лазіння по дереву. Я зрозуміла, що відтепер спогади Ненсі і спогади Гордона злились воєдино.
Я продовжувала дивитись на пусте зап'ястя, коли учні почали повертатись в клас…
* * *
Коли уроки скінчились, я усвідомила, що ніхто не звернув уваги на відсутність Гордона. Всі, мабуть, дійшли до висновку, що він знову попав «на килимок» до директора. Але я знала, що він не міг просто так зникнути. З жахом я зрозуміла, що мої батьки будуть хвилюватись моєю відсутністю. Тим більше, що тепер, я не могла піти до них і все пояснити. Мене вважатимуть психічно хворою.
Я сиділа в пустому класі, все ще надіючись, що Гордон повернеться. Я почувала себе досить незручно. Я ніби дійсно була роздерта на дві частини. В певному сенсі, все це було подібне до психічного самогубства. Я зітхнула, усвідомлюючи, що так буде краще, для всіх нас. Може колись, я знайду спосіб все повернути назад.
Я сіла в автомобіль Ненсі і поїхала до торгового центра. Я майже бігла до цього дивного магазина, де купила браслет, сподіваючись, що вирішення всіх проблем знайду в старого.
Коли я зайшла всередину, старий приємно усміхнувся до мене. - Добрий день, Ненсі. Чим я можу Вам допомогти?
Звернення «Ненсі» звучало для мене цілком звично і нормально. - Гаразд - сказала я. - Як Ви бачите, я перевищила ліміт часу.
- Звичайно ж перевищили - пирхнувши, відповів він. - Але я попереджав.
- Знаю. Знаю - зітхнула я. - Але чи Ви маєте щось, що може повернути мене назад, в нормальний стан?
Старий похитав головою. - Ні. Ненсі і Гордон, як Ви здогадались, злились в одне ціле. Ви більше не дві людини, а одна. Я міг би міг зробити так, щоб Ви виглядали як Гордон, але всередині Ви все одно будете єдиним цілим, а на додаток Ненсі Паркер зникне.
Я замислилась. Ситуація не виглядала в рожевих тонах, але в цьому тілі я почувала себе так чудово…
- Є одне рішення - тихо сказав старий.
- Я згодна - сказала я відчайдушно.
Старий захихикав і сказав, що таки вирішить цю проблему, а потім пішов в задню кімнату і повернувся звідти в великою книгою.
Усміхнувшись, він сказав: - Це буде якось так. А потім він почав читати вголос текст з цієї книги, а я стояла як соляний стовп і не розуміла жодного вимовленого ним вголос слова. Закінчивши, він повідомив: - Ваша проблема вирішена. Подивившись на мене, він з сумом продовжив: - Що стосується решти світу, то відтепер всі вважатимуть, що Гордон ніколи не народився.
Я зойкнула, але старий запевнив мене, що це рішення було найкращим.
- Я думаю, що все владнається - сказав він.
Якщо я мала б вибирати ким залишитись: Ненсі чи Гордоном, я була впевнена, щоб обрала б Ненсі. Подякувавши старому, я поїхала додому, знаючи, що там на мене чекають контрольні роботи моїх учнів з якими я повинна впоратись, перш ніж мій хлопець сьогодні забере мене на побачення…
Немає коментарів:
Дописати коментар