Автор: Morpheus
Переклад: Pooh68
оригінал тут
Злий чаклун викрав принцесу і тільки простий хлопець може її врятувати. Ця історія була написана і розміщена в 2001 р.
* * *
Протягом останніх двох днів в замку панувала розгубленість та неспокій. Тиша на подвір'ї була страшною. Всі мешканці замку - від покоївки до шляхти, стояли… чекали на повідомлення від лицарів та королівського чарівника Грейдера. Чекали на інформацію про викрадену принцесу Данделлу.
Брайдон не був винятком. Він притулився до стіни і, все ще займаючись мечем сера Кіркланда, розмірковував над тим, що він зробив би в такій ситуації. Нажаль, Брайдон був простим слугою, навіть не зброєносцем, в одного з лицарів королівства. Незважаючи на це, він довго тренувався в опануванні меча і завдяки цьому, його майстерності міг би позаздрити не один лицар. Але хлопець знав, що в нього не було жодного шансу стати тим, ким мріяв стати, адже він був простолюдином, а в лицарі могли бути посвячені лише дворяни.
На мить, Брайдон підняв погляд на платформу, на якій стояв король Бессанд, який страшенно турбувався за свою доньку… і єдину спадкоємицю. Хлопець також переживав за принцесу, так як і решта мешканців королівства.
За два дні до цього, злий чаклун Даркот викрав їх принцесу Данделл. Він зробив це прямо в замку, але це не було його першим ворожим актом проти королівства. Що ж, Даркот був однією з найбільших загроз для королівства відколи Брайдон міг пригадати… а можливо навіть і довше.
Таємничий маг був відповідальним за багато нещасть королівства. Він вбив попереднього короля, батька теперішнього володаря. Він наслав десятки монстрів, щоб ті тероризували все королівство та вбивали квіт лицарства. А щоб бути впевненим, що його не так легко буде перемогти, Даркот наклав потужне закляття на єдиного чарівника в королівстві, який міг би його поконати, ув'язнюючи того в стінах замку і цим обмежуючи його здатність допомоги королівству. Грейдер був майже безсилим в боротьбі проти Даркота.
Через хвилину, Брайдон знов почав жалкувати, що не є одним з лицарів, які були послані врятувати принцесу Данделлу з лап злого Даркота. Кожен лицар королівства прямував до темного замку чарівника з наказом повернути доньку короля назад, перш ніж Даркот висуне жадання до короля.
Коли лицарі повернулися, серце Брайдона наповнилося заздрістю до тих, хто міг вийти і боротися за честь королівства, за те, що вони могли вбити монстрів, які загрожували селянам та фермерам по всьому королівству. Він заздрив не славі чи навіть пригоді, яку ті переживали, він заздрив їх можливості робити все це, робити те, про що він завжди мріяв - допомагати людям, котрі потребували такої допомоги.
- Нажаль, - зітхнув хлопець, встаючи та забувши на мить про меч. Король вислухав лицарів, а потім, Грейдер зробив оголошення.
Брайдон дивився на площу, де стояв чарівник, який виглядав досить молодо, незважаючи на свій вік. Кожен сантиметр його тіла неначе випромінював силу: від кінчиків його синього халату, до довгого білого волосся та бороди. Навіть посох, який він стискав в руці, викликав повагу.
- Люде королівства…, - відізвався чоловік втомленим голосом. - У мене погані новини для вас. Він замовк, оглядаючи натовп. Від цього погляду в хлопця аж схолола спина. - Наша улюблена принцеса все ще перебуває в полоні злого Даркота. Нажаль, послані лицарі не змогли подолати оборону його замку.
- Бідна дівчина, - прошепотів Брайдон, відчуваючи жаль до принцеси, яка опинилась в пастці чарівника. Він скривився від усвідомлення, що таке взагалі могло статися.
Хлопець майже перестав слухати слова Грейдера, який запевняв всіх, що робиться все можливе, що принцеса скоро повернеться додому. Все, про що міг зараз думати хлопець, це була прекрасна принцеса, котра перебувала в полоні цього… монстра. Саму думка про це, палила його душу неначе гаряче вугілля.
Врешті, чарівник закінчив свою промову і полишив платформу. Натовп, який наповнював площу, почав розходитися та повертався до своїх обов'язків. Брайдон зітхнув, а потім знову зайнявся підготовкою зброї свого пана. Це було все, що він міг зробити для захисту його королівства… для звільнення принцеси…
* * *
Кімната була маленькою і тісною, з кам'яними стінами, на яких були відсутні будь-які прикраси. Однак, в'язниця принцеси Данделли не була повністю вільною від досягнень цивілізації. На маленькому столику лежала їжа, а тверде ліжко стояло навпроти каміну.
Існувала одна річ, яка вирізнялась в цьому аскетичному приміщенні, яке оточувало принцесу з моменту її захоплення. Цим чимось було … дзеркало. Дзеркало висіло на стіні і було вищим від самої принцеси і зроблене неймовірно майстерно. Те, що Данделла могла бачите себе в ньому кожен день, лише збільшували тортури бідної дівчини.
- Тільки поглянь, - задихалась вона від жаху, споглядаючи на своє відбиття. Незважаючи на те, що її довге золотисте волосся, яке обрамляло ангельське обличчя, потребувало миття, а прекрасне плаття було брудним - вона носила його вже три дні - дівчина все ще була красивою. - Як він може так ставитися до принцеси?!
Зі злістю, Данделла схопила гребінь і почала розчісувати своє волосся, з кожним рухом тихо проклинаючи свого поневолювача. Вона ж була принцесою, то як він міг викрасти її…, примушувати коритися йому. Це перед нею і її красою всі схиляли голову. - Я не звикла до таких жахливих умов! - не вгамовувалась дівчина і подумки розмірковувала над тим, як буде катувати Даркота власними руками, після того, як батько врятує її.
Раптом, зображення в дзеркалі змінилося. Данделла зробила крок назад з острахом і ненавистю споглядаючи в нього. Відбиття не було її власним відбиттям. З дзеркала на неї дивився Даркот. Він був високим чоловіком, одягненим в чорну мантію, а на обличчі виднілася сіра металева маска. Данделла здригнулася від його вигляду, пригадавши, що той був поранений в боротьбі з Грейдером. Вона пожалкувала, що Грейдер не закінчив свою роботу, а потім мовчки побажала зустрітися з Грейдером для того, щоб довідатися, як закінчити те, що той не завершив.
- Доброго дня, принцесо, - промовила фігура з дзеркала. Це не злякало її так, як ще кілька днів тому, коли Даркот вперше промовив так до неї, Проте, це був єдиний спосіб бачити його, оскільки дівчина все ще знаходилась замкнута в жахливій вежі. - Як ся почувається моя принцеса? - зазвучав його голос наповнений сарказмом.
- Коли мій батько врятує мене…, - звисока почала говорити Данделла ті ж самі слова, які повторювала кожен раз, відколи бачила чарівника.
- ТИХО! - викрикнула темна фігура, а дівчина, аж заклякла від страху.
- Чому ти мені це робиш? - цього разу тихо запитала Данделла. - Я принцеса…
Але зображення Даркота не виглядало на враженого від таких слів, хоча… що коїлось за залізною маскою дівчина могла лише здогадуватися. - Я добре знаю, хто ти, - нетерпляче перервав її чорний маг. - І я ще не вирішив твою долю.
Данделла відчула проблиск надії в цих словах. - Мій батько заплатить викуп за мене.
- Можливо…, - повільно відізвався чоловік, а потім, весело додав. - А може, я перетворю тебе на якесь чудовисько і лицарі королівства будуть змушені вбити тебе.
Від таких слів, дівчина зробила ще один крок назад, а її тіло затремтіло від страху. Даркот лише розсміявся на таку реакцію, а потім зник. В дзеркалі знову можна було побачити відбиття красивої принцеси.
На мить, вона продовжувала дивитися на себе, відчуваючи полегшення від того, що ця страшна істота залишила її. Зрештою, вона відвернулася від дзеркала, відчуваючи злість. Данделла підійшла до дверей, які все ще були замкнені, а потім, до вікна навпроти і поглянула вниз, де далеко виднілася земля. Занадто високо щоб вискочити… навіть якщо це і не пристоїть робити справжній принцесі.
- Він заплатить мені за ці знущання… За все заплатить, - тихо пообіцяла Данделла…
* * *
Брайдон пригнувся і тихенько підходив до своєї цілі, не відриваючи очей від оленя. Він натягнув лук і почав прицілюватися, розуміючи, що лицарям, які вбули навколо замка Даркота потрібна їжа.
На мить, хлопець легенько посміхнувся, будучи вдячний долі за те, що йому дозволили приєднатися до чотирьох воїнів, які залишились спостерігати за замком.
Минуло два дні з цього часу. Зі слів Грейдера, навколо замку була щось, на зразок невидимої стіни і більшість з лицарів відступили, щоб залишатися в безпечній зоні, доки король і його чаклун шукатимуть спосіб звільнити принцесу.
Брайдон підняв очі. Замок Даркота знаходився над пагорбом, будучи ледве видимим з місця, де він перебував. Незважаючи на таку віддаль, хлопець відчував, як по його хребті пробігають «мурахи». Кожен мешканець королівства уникав цього місця, а тому хлопець відчував, що це була справжня честь, що йому дозволили приєднатися до лицарів, навіть якщо він і не мав брати участь в атаці на замок.
Раптом, олень порухався і Брайдон почав водити луком за ним, відкинувши всі думки з голови та скупившись на цілі. Він спостерігав за оленем кілька хвилин, а його серце пришвидшилось на очікуванні неминучого. А недалеко, він міг побачити дивне мерехтіння повітря, де мало бути магічне поле навколо замку.
- Попався, - пробурмотів хлопець, знаючи, що олень скоро натрапить на цю стіну і вона відкине його так само, як відкинула лицарів. А тоді, настане його час… Але усвідомлення, що станеться з цією бідною твариною, боляче стискала його серце, хоча це не заважало йому у виконанні свого обов'язку.
Через мить, олень зник серед великої групи дерев і все, що Брайдон міг зробити в цій ситуації, це слідувати за ним, особливо коли той спускався пагорбом. Він навіть на мить втратив його з очей і проклинав все на світі, доки знову не побачив оленя, який стояв нерухомо так, неначе чекав на нього… неначе кликав його за собою.
- Чудово…, - промовив хлопець і почав натягати свій лук. Олень знову почав рухатися. Брайдон скривився і продовжив переслідувати його, спускаючись в яр, який був схований між дерев.
А потім, його осінило. Він розумів, що повинен був дійти до магічної стіни, а тому зупинився і нервово почав оглядатися навколо, усвідомлюючи, що не варто аж так ризикувати власним життям задля простої вечері.
- Кузьва…, - вирвалося в нього. Мерехтіння стіни було видно… але за ним!
З хвилину хлопець стояв і розглядав це мерехтіння, все ще не можучи повірити в те, що відбулося. Він розпочав повільно рухатися далі і серед дерев побачив стіни замку Даркота. Магічна стіна була навколо всього замку, от тільки зараз він був за цією стіною, перед стінами замку.
- Я повинен сказати це серу Кіркланду, - прошепотів хлопець, все ще не можучи відірвати очей від могутніх стін та зовсім забувши про оленя.
Брайдон підкрався до краю дерев і сховався за одним з них, розглядаючи замок ворога. Той був побудований з темного каменю, мав дві вежі на протилежних кутах і виглядав якось покрачно. Від самого споглядання на цю споруду, хлопець почувався недобре, ледве борючись з бажанням розвернутися та втекти якнайдалі. Взагалі-то, він все ще не міг підійти до стін, оскільки тепер дорогу йому перетинав рів, який оточував сам замок. З іншого боку, плюсом було те, що ворота замку не були закриті, неначе підкреслюючи зарозумілість власника. Саме через них можна було потрапити всередину замку - не через стіни чи над ними, а прямо, з фронту.
Після кількох довгих і болісних хвилин розмірковування, Брайдон прийняв рішення, як би страшним воно не було. Він сам спробує врятувати принцесу. Доля дозволила йому оминути магічну стіну і він не був впевнений, що вона не відвернеться від нього через певен час. Хлопець був переконаний, що такий потужний чарівник, як Даркот, незабаром виявить непрошеного гостя, а потім без проблем розбереться з ним. Його єдиним шансом було завдати удар першим, доки Даркот не усвідомить, що Брайдон знаходиться всередині замку.
Хлопець спокійно підняв очі і прошепотів молитву, а потім, почав швидко пересуватися вперед, розуміючи, що швидкість і хитрість є його єдиною зброєю.
Брайдон з легкістю пройшов через міст і зайшов в замок, все ще не вірячи в свою удачу. Якби там не було, він знав, що лише самозакоханість злого чарівника дозволила йому це зробити, що він занадто дрібна істота, щоб привернути його увагу. То ж, він продовжував молитися, щоб удача не полишила його доки він не звільнить принцесу.
Тримаючи свій меч в руці, Брайдон увійшов на головний двір і завмер, ледве не задихнувшись від страху та жаху. Прямо на подвір'ї лежав величезний білий дракон розміром з чотирьох коней. Цей дракон був невеликим, в порівнянні до тих, яких було винищено сторіччя тому, але всерівно, він був великим, особливо в порівнянні з хлопцем.
Міцно тримаючи меч, він ахнув, усвідомлюючи, що ніколи не зможе перемогти таку істоту самим лише мечем.
Минуло кільканадцять секунд, дракон не ворушився, а тому, Брайдон почав наближатися до нього і врешті зітхнув з полегшенням, коли зрозумів, що дракон не був драконом, а лише його статуєю, частиною невеликого фонтана, якого він навіть не помітив.
Брайдон мовчки проклинав себе за боягузтво, а потім взявшись в руки, продовжив пересуватися через подвір'я, відмічаючи по дорозі, що все ще не зустрів жодних монстрів чи демонів, на які очікував. З іншого боку, вся ця тиша і порожнеча здавалася якоюсь… дивною, неприродною.
Відкинувши свої страхи, Брайдон увійшов до замкової зали, раптом завмерши від звуку кроків. Він швидко відступив в сторону, ховаючись за кут, ще міцніше вхопившись за меч та готуючись до бою. Через мить, він побачив чорну фігуру, котра рухалася до важких дерев'яних дверей.
- Даркот…, - прошепотів хлопець, з подивом усвідомлюючи, що так виглядає перший ворог королівства. А потім, він прикусив язик, проклинаючи себе за те, що його могли почути.
Тим не менш, чорно одягнений чоловік, здавалося, навіть не помітив присутність Брайдона. Він підняв руку до дверей, а потім вигукнув «Оервон». Хлопець споглядав, як на такі слова, двері відкрилися, а сам чарівник зникає всередині.
Брайдон відчекав кілька хвилин, ледве сміючи дихати. «Чи там чарівник тримає нашу принцесу?» - розмірковував він, будучи впевненим, що за цими дверима знайде відповіді на всі свої питання. Очікування скидалось хлопцеві на якусь тортуру, оскільки він так і рвався кинутися в бій так, як це роблять справжні лицарі… Але він також знав, що такі дії будуть шалено нерозважливі. Його ворогом був Даркот…, якщо той, хто пройшов через оті двері, був ним.
Врешті, після кількох довгих хвилин, двері знову відкрилися і темна фігура вийшла назовні. Цього разу Брайдон зміг докладніше розгледіти її обличчя під каптуром… принаймні встигнув помітити металеву маску на обличчі. Не було жодних сумнівів - це був Даркот. Усвідомлення цього, змусило хлопця задрижати.
Як тільки чарівник зник з його поля зору, Брайдон повільно підійшов до дерев'яних дверей, не відриваючи від них погляду. - Принцесо? - прошепотів він, намагаючись бути почутим за дверима. - Принцесо Данделл?
З-за дверей почулась відповідь, хоча вона прозвучала досить слабо і була приглушена важкими дверима. Брайдон зітхнув, а потім натиснув тілом на двері, намагаючись відкрити їх, але ті навіть не поворухнулись. Кляті двері були важкими і на додаток, на них не було жодної ознаки замка… або навіть клямки, щоб відкрити їх.
- Як же їх відкрити? - запитав себе Брайдон, а потім, він пригадав, як Даркот відкривав ці двері. Він ляснув себе по чолу, дивуючись, що не пригадав це раніше. Вирішивши спробувати, він торкнувся дверей і нервово промовив: «Оервон».
Хлопець був шокований коли двері через мить відкрилися. Він кілька секунд стояв перед ними, все ще не можучи повірити в успіх, а потім зробив крок всередину, тримаючи меч в руці… так, на всяк випадок. Як тільки він опинився за дверима, хлопець оглянувся навколо побачивши простору кімнату без зайвої розкоші, але однозначно, вона не виглядала на зразок якогось підземелля, на яке він очікував.
А потім… він побачив її. Принцеса стояла в стороні і з полегшенням дивилась на нього. Брайдон почав посміхатися, але це тримало лише мить. Потім він зрозумів, що це не принцеса! Це не була красива дівчина, а жінка, віком, як його мати. В неї було каштанове волосся з сивими смужками на досить простому, хоча і щирому обличчі.
- Хто…? - почав було питати Брайдон, а потім зрозумів, що це, мабуть, повинна була бути служниця принцеси. Але він був всерівно збентежений, оскільки ніхто не говорив, що з принцесою буде ще хтось. Хлопець почувався трішки винним, що не врахував такої можливості. - Я… Я прийшов, щоб звільнити тебе, - промовив він, хоча це і не було цілковитою правдою, але Брайдон вирішив нікого не залишати в полоні чарівника.
Жінка виглядала на здивовану, а на її обличчі можна було побачити сльози радості, котрі стікали по щоках. - Дякую Вам, добрий лицарю… Я боялася, що мене вже ніхто не врятує.
- Я лише слуга лицаря, - виправив її Брайдон, почуваючись незручно. - Справжні лицарі стоять за мурами цього замку.
Жінка виглядала на злегка розчаровану, але це тривало лише секунду. - Всерівно. Ви моя перша надія, яку я отримала з моменту, як злий чарівник викрав мене…, змушуючи боятися за своє майбутнє. Коли вони вийшли з в'язниці, жінка раптом запитала: - Принцеса?…
Брайдон похмуро кивнув. - Ви знаєте де вона?
Жінка замислилась, а потім спокійно відповіла, що Даркот якось згадував, що тримає її в вежі, хоча і не сказав в якій. Що ж, Браян вирішив спочатку врятувати жінку, а потім… продовжити пошуки принцеси.
- Йдіть за мною, - сказав Брайдон, розглядаючись навколо, будучи готовим до несподіванок.
Вони вийшли на подвір'я без проблем. Даркота ніде не було видно і це тішило хлопця. Але, як тільки вони пройшли повз статуї дракона… низький рик пролунав з її боку.
- Що?… - ахнув Брайдон, ставши в стійку до бою та задихаючись від страху, усвідомивши, що статуя ожила.
Кам'яний дракон з риком перемістився і споглядав то на Брайдона, то на жінку. Та почала кричати, а хлопець намагався ігнорувати ці крики. Він знав, що зараз потрібно сконцентруватися на драконі, якщо хоче вижити. З хвилину, той просто дивився на них своїми червоними очима, а потім вийшов з фонтану і повільно попрямував в сторону Брайдона.
- Тупа звірюка, - пробурмотів Брайдон, міцніше стискаючи меч. Він ніколи не думав, що буде битися з чимось таким. Це була праця справжніх лицарів, а не їх слуг.
Хлопець нервово відступив, кидаючи погляд на дракона, на жінку, на вихід з замку… і міст в недалекій відстані. Якщо б вони побігли… можливо їм вдалося б врятуватися. Можливо… Однак, хлопець сумнівався, що вони зможуть вийти з замку, оминувши дракона. А потім, він зрозумів, що хтось мусить привернути всю увагу дракона на себе і цим дозволить іншому врятуватися.
- Я повинен врятувати принцесу, - промовив до себе Брайдон, усвідомлюючи, що тим, хто мусить бути посвяченим, буде ця жінка. Все, що йому потрібно буде зробити, це пхнути її в сторону дракона, а самому побігти до замку. Лише пхнути… «Королівство понад усе»…
Але, поглянувши на жінку, Брайдон вже знав, що не зможе цього зробити. Він ніколи не пожертвував би життям невинної особи, щоб врятувати когось іншого, незалежно від того, як логічно це б звучало.
- БІЖИ! - крикнув він до жінки, кидаючись в сторону дракона. Він повинен дати їй шанс на втечу… навіть, якщо це буде коштуватиме його життя. - Біжи! - ще раз крикнув він, вже не оглядаючись на жінку, звернувши всю свою увагу на чудовисько.
Дракон голосно заричав, повільно крокуючи в сторону Брайдона, який намагався ухилитися від нього. Дракон знову видав з себе рик, демонструючи чудовий набір великих зубів в своїй пащі. Хлопець махнув мечем і відскочив вбік, уникаючи їх. Нажаль, меч відскочив від твердої шкіри дракона, не роблячи йому жодної шкоди.
- Йди до мене… Принаймні я загину в бою, - пробурчав Брайдон.
Після кількох атак дракона, від яких хлопець ледве ухилився, Брайдон зрозумів, що чудовисько просто забавляється з ним так, як робить це кішка зі своєю здобиччю перед тим, як вб'є її. Усвідомлення цього, додало хлопцю злості.
Він міцніше схопив меч, готуючись до наступного нападу. Йому не довелося довго чекати. Дракон піднявся на задні лапи, голосно голосячи, переконуючи Брайдона, що гра закінчилася. Звір був готовий на вбивство. А потім… коли рик дракона все ще лунав на подвір'ї, хлопець помітив дещо на череві дракона.
- ПОМРИ ПОТВОРО! - викрикнув він і кинувся вперед з мечем в руках, коли дракон зробив рух в його сторону. Через мить, вони зіткнулися і обидва впали на землю…
Через кільканадцять секунд, Брайдон повільно порухався…, а потім піднявся на ноги, все ще здивовано споглядаючи на дракона і меч, який наполовину увійшов в тіло чудовиська в місці, де не було лусок. Дракон був мертвий.
- Я б хотів більше не бачити таких створінь, - пробурмотів хлопець, витягаючи меч, а потім швидко побіг до замку. Якщо Даркот все ще не знав про його присутність, то скоро він про це довідається.
Знову опинившись в замку, хлопець не витрачав часу на пошуки принцеси, вирішивши вибрати найближчу вежу. Він швидко пробіг залами, сподіваючись, що врятована жінка проситиме лицарів йому допомогти і покаже дорогу до замку.
Через кілька хвилин, Брайдон опинився в великій кімнаті, єдиним меблем в якій було велике дзеркало. Воно було вищим від хлопця і мало позолочену раму. Однак, те, що привернуло його увагу, було саме дзеркало, яке не мало жодної подряпини чи плями.
Хлопець підійшов ближче і зупинився прямо перед ним, споглядаючи на відбиття брудного хлопця. А потім, коли він нахилився ближче, відбиття засяяло і змінилося. Через секунду, Брайдон споглядав на щось інше! В дзеркалі відбивалася кімната… і, на радість Брайдона, принцеса, котра сиділа на ліжку.
- Принцеса…, - прошепотів він, дивлячись в дзеркало з благоговінням. Тепер, дзеркало було подібне до дверей в іншу кімнату. - Принцесо Данделл, - знову відізвався хлопець, але цього разу голосніше.
Та поглянула на нього з подивом на обличчі. На мить, вона просто сиділа, а потім кинулась до дзеркала. - Хто ти? - зажадала вона відповіді. - Тебе послав підлий чарівник, щоб тортуровати мене? - продовжувала говорити вона з сарказмом в голосі.
- О, ні…, - відізвався Брайдон. - Я Брайдон з Рівердейла… Зброєносець… Майже зброєносець, Ваша високосте.
Принцеса замовкла на кілька секунд. - Що ти тут робиш? - запитала вона своїм владним голосом, але перед тим, як хлопець відповів, вона продовжила: - Де лицарі мого батька? Злий чарівник вбитий? Вона виглядала такою жалюгідною, коли задавала останнє питання.
- Що ж…, - Брайдон нервово відізвався, оскільки ще ніколи не розмовляв з так високо поставленими людьми. - Я тут сам, Ваша високосте. Я прийшов, щоб звільнити Вас.
Данделла окинула хлопця поглядом зневаги і виглядала так, неначе ось-ось закричить. - Виведи мене звідси, ти… майже зброєносець, - відізвалась вона владним голосом.
- Ваша високість…, - тихо промовив Брайдон. - Я не знаю де Ви знаходитеся.
- Якщо ти мене не звільниш прямо зараз…, - почала погрожувати принцеса. - твоя голова розпрощається з твоїм тілом. Потім, вона поклала руку на дзеркало, а поверхня заколихалася від її дотику.
Брайдон забувши на мить, що стоїть перед дзеркалом, а не перед дверима, простягнув руку, щоб схопити руку принцеси. Дзеркало було незвично холодним… і відчувалося неначе рідким, як вода. Коли рука хлопця торкнулася місця, до якого торкалися пальці принцеси, через його тіло пронеслося дивне відчуття.
- Що…? - ахнув Брайдон, відразу відсапнувши руку назад. Проте, коли він це зробив, то зрозумів, що його дотик, порушив зв'язок і тепер від знову дивиться на своє відбиття.
Раптом, він усвідомив, що щось не так. Це відчуття наростало, коли він приглядався до свого відбиття в дзеркалі. - Хто ти?
Він продовжував дивитися в дзеркало… Його відбиття заклякло і не рухалося. На додаток, він зрозумів, що є ще щось. Цього «щось» було аж занадто багато. Він знову приглянувся до себе і відчув жах. Брайдон… замінився місцями з принцесою. Зараз, це він виглядав…, як принцеса Данделла, одягнений в сукню, яку та мала на собі. Він зі страхом споглядав на її дівочі руки… на її красиві груди.
- Принцесо…? - нерішуче відізвався Брайдон. - Ваша високосте…?
Він в подиві споглядав на ту, хто ще недавно була принцесою, а тепер стала ним. - Я почуваюся… сильною, - прошепотіла вона, а потім поглянула на Брайдона. - Я більше не є ув'язнена.
- Ви повинні повернутися назад, - вимовив Брайдон. - Будь-ласка, звільніть мене, Ваша високосте. Він оглянув кімнату, в якій перебувала принцеса, а потім вниз, на себе, все ще не розуміючи, як це сталося. Але зараз, він почувався таким маленьким і слабим. Все це було неймовірно… дивно.
- Я не повернусь до цієї в'язниці, - відізвалась Данделла, посміхаючись обличчям Брайдона. - Я вільна і так залишусь. Всього найкращого, майже зброєносцю, - і з цими словами, вона розвернулася і побігла геть…, а Брайдон спостерігав в дзеркалі, як зникає його тіло, Через мить, в дзеркалі відбивалося тіло принцеси, в якому, тепер, перебував Брайдон.
- НІ! - вигукнув він. - Ваша високосте… Проте, було занадто пізно. Данделл зникла, залишаючи його в пастці не тільки в'язниці, але і тіла…
* * *
Принцеса Данделла кинула останній погляд на дзеркало, а потім вибігла з кімнати, відчайдушно намагаючись покинути це страшне місце. Її не сподобалася ідея полишити своє красиве тіло, але вона не збиралася ризикувати життям для якогось дурного селюка. Вона і так занадто довго перебувала в цій в'язниці…, то ж нехай хтось інший страждатиме за неї.
Коли Данделл пройшла залом і майже вибігла з замку, то була вражена тим, наскільки тепер по-іншому себе відчувала. Все її тіло було незвично важким… але і надзвичайно сильним. Вона відчувала, що могла б підняти коня і тепер насолоджувалася відчуттям сили, незважаючи на важкість і незграбність.
Вона вже вирішила, що повернувшись додому, накаже Грейдеру повернути її тіло назад, щоб знову стати нормальною і красивою. А потім, вона посміхнулася запитуючи сама себе, чи не могла б вона залишити собі силу цього тіла. Проте, посмішка тривала лише секунду… доки вона не побачила виходу з замку у двір.
- Даркот. Ти мені за все заплатиш, - спокійно пообіцяла собі Данделла, і подумки додала до цього списку охоронців замку, котрі не змогли її захистити.
Біжучи подвір'ям, вона побачила якусь дивну істоту, котра лежала нерухомо на землі в невеликій калюжі крові. Вона здригнулася, усвідомлюючи, що це щось, насправді, повинно було бути потужною звірюкою.
Раптом, Данделл зупинилася, здивовано споглядаючи на жінку, яка лежала неподалік. Через мить, вона впізнала її. Це була Амелія. Принцеса ахнула, побачивши тут свою покоївку, про яку навіть не згадувала до цього моменту.
Амелія піднялась, її обличчя було брудним і слідами сліз…, а також страху. - Ой, - вигукнула вона, підходячи до Данделли. - Ти повернувся, зброєносцю.
Принцеса спочатку була вражена такою реакцією, а потім пригадала, що ця дурепа вважала її за того селюка. Амелія була занадто тупою, щоб побачити свою принцесу, яка променіє в цьому тілі.
Ігноруючи жінку, принаймні намагаючись це зробити, принцеса продовжила рухатися до виходу з замку… до свободи, яка виднілась на витягнуту руку. Як тільки вона перейде через міст, вона повернеться до себе, додому.
- А як щодо її високості? - запитала Амелія з занепокоєнням в голосі. - Вона ще жива?
Данделла нахмурилася від нетерпіння… А потім, завмерла, коли гучний рик наповнив повітря. Вона з жахом побачила, як мертва істота піднялася… Очевидно, вона не була аж такою мертвою, як на це виглядала.
- Дракон, - прошепотіла вона з страхом в голосі, інстинктивно відступаючи. Зі свого боку, Амелія голосно закричала.
Без попередження, дракон кинувся в їх сторону. Данделла з жахом дивилася на монстра, усвідомлюючи, що не встигне добігти до воріт замку. Все, що вона могла зараз зробити, це сповільнити цю бестію так довго, як тільки можливо.
Тим часом, дракон схопив Амелію і кинув її об землю, а Данделла була рада, що нарешті від цієї покоївки є хоч якась користь. Принцеса більше не тратила часу, розвернулась і побігла до виходу якомога швидше, знаючи, що Амелія достатньо сповільнить цю звірюку.
Але коли вона поглянула за себе, то закричала, коли побачила дракона, який стрибає прямо на неї з широко відкритим ротом. Вона скрикнула і це було все, що встигнула зробити принцеса Данделла, перш ніж дракон проковтнув її…
* * *
Брайдон, з жахом, спостерігав за всім цим з вікна башти. Його пальці болісно стискали виступ вікна. Ситуація була ще гірша ніж можна було сподіватися. І коли дракон все ще був зайнятий тим, що залишилося від принцеси…, від його чоловічого тіла, врятована ним покоївка змогла непомітно втекти з замку і зникла з його поля зору.
Через декілька хвилин, Брайдон відвернувся, не можучи більше дивитися на те, що відбувалося внизу. Його старе життя закінчилося і він усвідомлював це. Тепер, в нього не було жодного шансу повернутися до чоловічого тіла… і, на додаток, принцеса була мертвою…, а король Бессанд втратив єдину доньку, єдину спадкоємицю.
А потім, Брайдон повернувся до дзеркала і споглядав на красиве тіло принцеси ще кілька хвилин, перш ніж зробив те, що не робив з дитячих років: він голосно закричав з розпачі за собою…, за принцесою…, за королівством.
Минуло п'ятнадцять хвилин з моменту, як дракон зробив те, що зробив. Брайдон сидів на ліжку і вже не кричав. Ні, він кричав, але всередині себе. Він споглядав на власні крихітні руки, а потім, на решту свого зміненого тіла. Воно відчувалося так по-іншому, особливо в порівнянні з його старим тілом… Хоча, вже не аж так по-іншому, як він очікував. Насправді, найбільшою зміною була вага на грудях і відсутність його «приятеля» між ногами. А ще, він відчував себе набагато тоншим…, набагато легшим. Завдяки цьому, йому здавалося, що тепер, він може дострибнути аж до хмар. Його рухи стали надзвичайно плавними, наповнені не силою, а легкістю та ніжністю.
Раптом, Брайдон помітив щось краєм ока. Він аж підстрибнув від несподіванки, коли поглянув в дзеркало, бачачи там відображення Даркота. Незважаючи на маску, Брайдон міг поспорити, що злий чарівник… посміхається?
- Твій рятувальник схалтурив, - заявив він з зневагою в голосі. - Щодо покоївки, то вона таки втекла…, але це навряд чи має якесь значення.
- Але…, - ахнув Брайдон, усвідомлюючи, що Даркот не знає, що він замінився тілами з принцесою.
Чаклун посміхнувся. - Так. Твій батько дасть мені все, що я забажаю… В тому числі життя мого ненависного ворога… Грейдера. Безумовно, життя принцеси і спадкоємиці престолу коштує більше, ніж життя одного дідугана. Даркот знову розсміявся, перш ніж зробив крок назад і зник з дзеркала.
Протягом декількох секунд, Брайдон в шоці споглядав в дзеркало. Чого хотів отой шаленець? Помсти? Хоча, порозмірковувавши над всім цим, Брайдон заспокоївся, розуміючи, що Даркот не планує зробити з ним, з принцесою, нічого поганого.
Брайдон ходив з кута в кут протягом наступної години, відчуваючи все більше розчарування. Він витратив роки на тренування з мечем і ось тепер був безпорадним та ув'язненим, покладаючись на королівських лицарів, які повинні були врятувати ЙОГО!
Все, що він міг зробити - це сподіватися, що покоївка зможе попередити їх про прохід. Хоча… Брайдон підозрював, що зараз вже запізно. Даркот, мабуть, виправив свою помилку в захисті замку.
Врешті Брайдон зупинився і в тисячний раз поглянув на себе, все ще не можучи повірити в те, що відтепер він знаходиться в тілі принцеси. Як він міг вляпатись в щось таке? Смерть і каліцтво були для нього калькульованими ризиками, про які він знав… але до того, що трапилося з ним, хлопець аж ніяк не був готовим.
- Ні! - вигукнув Брайдон і люто поглянув на двері. - Я мушу звідси втекти.
І з цим прийнятим рішенням, він почав шукати способи втекти з своєї в'язниці. Спочатку, він спробував двері, виявивши, що ті не зрушились з місця незважаючи на всі його потуги. Потім, він перевів свою увагу на вікно, кілька хвилин розмірковуючи над різними варіантами. Було зависоко, щоб стрибати, а стіна була занадто гладкою і не мала жодних виступів, за які можна було б триматися.
- Якби я тільки мав мотузку, - пробурмотів Брайдон, прислуховуючись до незвичного тембру свого голосу. Але в кімнаті не було ніякої речі, яка могла б послужити за мотузку.
Брайдон закляв, а потім усвідомив, що такі слова звучать дивно з уст красивої дівчини, тим більше принцеси. Намагаючись заспокоїтися, він знову почав ходити по кімнаті, шукаючи чогось, що можна було б використати для втечі. Що ж, якщо доля навіть і перетворила його на дівчину, він не збирався покладатися на когось, хто його врятує.
Зрештою, Брайдон знову зупинився перед дверима і ще раз поглянув на них. Раптом, його осінило! - Це ж так легко! Як я міг про це забути! - шепотів він, широко розкриваючи очі. Він розумів, що доки не випробує цього, до тих пір не переконається в правильності свого припущення. Брайдон набрав повітря, поклав руку на двері і промовив: «Оервон». Через кілька секунд, двері почали відкриватися.
Мить постоявши, Брайдон кинувся через двері і почав збігати по довгих і звивистих сходах, усвідомлюючи, що повинен втекти з замку якнайшвидше, доки Даркот не дізнається про втрату свого єдиного аргументу.
Вийшовши з вежі, Брайдон направився до головного замку, по дорозі дозволивши собі слабку посмішку, але лише на мить. Він не мав наміру відволікатися чи вітати себе з вдалою втечею, ще не зараз. До кінця дня було ще далеко.
Опинившись в замку, він зупинився в головному залі, освітленому полум'ям смолоскипів. В глибині кімнати виднівся трон, на який, мабуть в своїй зарозумілості, сідав Даркот. Потім, він поглянув на гобелени, котрі прикривали стіни зали. Брайдон не міг повірити в те, що така краса могла бути в замку злого чаклуна.
Раптом, він відчув, що більше не є самотнім. Коли він розвернувся, то закляк, побачивши злого чарівника, який стояв недалеко від нього.
- Я бачу, що ваша високість врятувалась з своєї кімнати, - спокійно ствердив він. - Я не знаю, як ви це зробили…, але таке більше не повториться. І він тихо щось пробурмотів, а в його руці з'явилася куля синього світла.
- Навіть не думай про це! - викрикнув Брайдон, відчуваючи себе значно менш впевненим, ніж це мало виглядати.
Але Даркот лише засміявся на такі слова. - Давайте, ваша високосте… повернімося до вашої кімнати, - промовив він з сарказмом в голосі.
Брайдон скривився, навіть зараз не плануючи здаватися. Кинувши швидкий погляд навколо, він схопив смолоскип з стіни і направив його на Даркота, маючи намір використати його, як меч. Даркот навіть здивувався такій наглості і зробив крок назад, на мить забувши докінчити закляття, все ще споглядаючи на безпорадну принцесу…, яка атакувала його.
- А щоб тебе…, - викрикнув Брайдон і вдарив Даркота факелом, жаліючи, що в його руках немає ні меча, ні старої сили.
Як тільки Брайдон торкнувся смолоскипом чаклуна, той загорівся. Брайдон з подивом відскочив назад, споглядаючи, як Даркот звивається з болю. Його халат горів, а чоловік спотикався, рухаючись по залі. Через мить, він оперся об стіну і через секунду загорілися гобелени.
- Ох, ні, - вигукнув Брайдон, задихаючись від диму, який почав наповнювати залу. Поглянувши на палаючого чарівника, Брайдон розвернувся і почав бігти до виходу з зали, розуміючи, що ось-ось вогонь охопить всю її, а через кілька хвилин, мабуть і весь замок.
Брайдон вибіг на подвір'я, будучи здивований тим, що дракон все ще лежить над тим, що донедавна було його тілом і… голосно хропе! Дуже обережно, щоб не зробити жодного зайвого шуму, який міг би розбудити бестію, він попрямував до воріт. Через хвилину, Брайдон ступив на міст і вибіг з замку.
Він все ще біг, споглядаючи на чарівну прозору стіну, яка виблискувала перед ним. Але, з кожним його кроком, мерехтіння стіни затухало, аж врешті зовсім зникло. Брайдон зупинився і поглянув на замок. Той горів, а дим густим стовпом підіймався в небо.
- Його більше немає, - прошепотів Брайдон, зітхнувши з полегшенням від того, що зникла загроза його королівству. Однак, хлопець не був аж так впевнений, що Даркота так легко можна було перемогти. Те, що зло, рано чи пізно, повернеться назад, він не сумнівався, хоча і сподівався, що так швидко це день не надійде.
Він залишався на місці ще кілька хвилин, підсвідомо розуміючи, що зараз тут будуть лицарі королівства. Незважаючи на його перемогу, Брайдон не знав, чим все це закінчиться.
Чи хто-небудь повірить в те, що він не є принцесою Данделл? Він поглянув на себе і не побачив жодних аргументів, які примушували б сумніватися в цьому. Нажаль, принцеса була єдиною спадкоємицею престолу, але справжня принцеса - мертва. Брайдон відчув смуток, розуміючи, що її батько буде в розпачі від такої новини. А що станеться з королівством? Невже його чекає кривава боротьба за трон?
- Ні! - прошепотів Брайдон, маючи перед очима свою країну, яку розривають на частки, як горять міста і села, як страждають і гинуть невинні люди. Брайдон відчув, як на його плечі осідає важка вага майбутнього. - Ні, - повторив він ще раз. - Я не можу до цього допустити.
Сльози текли по красивому обличчі принцеси, коли Брайдон усвідомив, що повинен буде зробити. Якщо він хоче врятувати свою країну, в нього не було вибору. Принцеса Данделл повинна жити далі. Це був єдиний шлях…
Коли лицарі під'їхали до принцеси, сер Кіркланд зійшов з коня і поклонився наступниці трону. Принцеса поглянула на нього, а потім спокійно сказала: - Я принцеса Данделл. І додав подумки: «Це мій єдиний шлях»…
* * *
В темній кімнаті, перед круглим дзеркалом на стіні, стояла фігура, одягнена в чорну мантію, яка споглядала за зображенням Брайдона та лицарів, які готувалися на повернення додому. Темна фігура скинула мантію і повільним рухом зняла маску, яка була на його обличчі. Під нею виявилося обличчя чоловіка з білою бородою… обличчя мага Грейдера.
- Це сталося, - сумно промовив він, знаючи, що повинен робити далі.
Дуже давно, маг присягнувся захищати королівство і його людей від усіляких загроз. Він давно усвідомив, що загрози можуть прийти не тільки ззовні, досить часто вони були внутрішніми.
Грейдер розумів, що є певні речі, які не може зробити королівський маг, речі, які необхідно зробити. Тому, він створив Даркота, першого ворога королівства, який діятиме так, як не міг діяти Грейдер. Тепер королівство отримало ворога, перед лицем якого надалі буде єдиним цілим.
В королівстві, багато людей з вищих сфер зловживало владою. Хтось залякував нею селян і на таких, Даркот насилав своїх магічних монстрів. Монстрів, які знищували тих, хто приносив шкоду королівству і людям.
Батько короля Бессанда був дурнем і тираном. Багато людей голодувало, коли їх король плавився в розкоші. Королівство поступово занепадало, хоча сам король і не прагнув цього. Відтак, корона перейшла до наступника трону, справжнього короля, який цінував людей та їх потреби…
Грейдер зітхнув, відвернувшись від дзеркала. Король Бессанд був хворим і це була найбільша таємниця королівства. Хвороба нищила короля зсередини, повільно вбиваючи на протязі року. Навіть магія Грейдера не могла подолати цю хворобу. Нажаль.
Щодо доньки короля - принцеси Данделл - маг не міг допустити, щоб та стала королевою. Дівчина була розбещеною і марнославною, яка думала лише про себе. Грейдер боявся того, що вона зробила б з королівством, знаючи про її таємні плани розпочати війну з сусідом… єдиною метою якої було відібрати в них їх королівські коштовності.
- Яка страта, - зітхнув чарівник, повернувши всі свої думки до Брайдона.
Той був яскравим і здатним молодим чоловіком, серце якого боліло за королівство та який допомагав людям навколо себе. Грейдер бачив все це і розумів всю несправедливість світу: людина без королівських кровей більше переживала за королівство ніж законна властителька.
Рішення цієї проблеми лежало на витягнуту руку. Грейдер захопив принцесу і заманив Брайдона до замку. Хлопець пройшов випробування на співчуття, хоча досить несподівано. Нажаль для Данделл. Якби вона тільки могла б себе пересилити…. Чарівник мав надію, що все могло б змінитися на краще, якби вона зайняла трон в якості королівської дружини, а не королеви. Але цього не сталося. Її власний егоїзм переміг її.
З легкою посмішкою, Грейдер пробурмотів: - Королівство повинно бути в хороших руках. Потім, поглянувши на чорну мантію і металеву маску, додав: - Сподіваюсь, що Даркот не знадобиться найближчим часом…
Іноді рятувати королівство - це так непросто…
Принцеса Данделла кинула останній погляд на дзеркало, а потім вибігла з кімнати, відчайдушно намагаючись покинути це страшне місце. Її не сподобалася ідея полишити своє красиве тіло, але вона не збиралася ризикувати життям для якогось дурного селюка. Вона і так занадто довго перебувала в цій в'язниці…, то ж нехай хтось інший страждатиме за неї.
Коли Данделл пройшла залом і майже вибігла з замку, то була вражена тим, наскільки тепер по-іншому себе відчувала. Все її тіло було незвично важким… але і надзвичайно сильним. Вона відчувала, що могла б підняти коня і тепер насолоджувалася відчуттям сили, незважаючи на важкість і незграбність.
Вона вже вирішила, що повернувшись додому, накаже Грейдеру повернути її тіло назад, щоб знову стати нормальною і красивою. А потім, вона посміхнулася запитуючи сама себе, чи не могла б вона залишити собі силу цього тіла. Проте, посмішка тривала лише секунду… доки вона не побачила виходу з замку у двір.
- Даркот. Ти мені за все заплатиш, - спокійно пообіцяла собі Данделла, і подумки додала до цього списку охоронців замку, котрі не змогли її захистити.
Біжучи подвір'ям, вона побачила якусь дивну істоту, котра лежала нерухомо на землі в невеликій калюжі крові. Вона здригнулася, усвідомлюючи, що це щось, насправді, повинно було бути потужною звірюкою.
Раптом, Данделл зупинилася, здивовано споглядаючи на жінку, яка лежала неподалік. Через мить, вона впізнала її. Це була Амелія. Принцеса ахнула, побачивши тут свою покоївку, про яку навіть не згадувала до цього моменту.
Амелія піднялась, її обличчя було брудним і слідами сліз…, а також страху. - Ой, - вигукнула вона, підходячи до Данделли. - Ти повернувся, зброєносцю.
Принцеса спочатку була вражена такою реакцією, а потім пригадала, що ця дурепа вважала її за того селюка. Амелія була занадто тупою, щоб побачити свою принцесу, яка променіє в цьому тілі.
Ігноруючи жінку, принаймні намагаючись це зробити, принцеса продовжила рухатися до виходу з замку… до свободи, яка виднілась на витягнуту руку. Як тільки вона перейде через міст, вона повернеться до себе, додому.
- А як щодо її високості? - запитала Амелія з занепокоєнням в голосі. - Вона ще жива?
Данделла нахмурилася від нетерпіння… А потім, завмерла, коли гучний рик наповнив повітря. Вона з жахом побачила, як мертва істота піднялася… Очевидно, вона не була аж такою мертвою, як на це виглядала.
- Дракон, - прошепотіла вона з страхом в голосі, інстинктивно відступаючи. Зі свого боку, Амелія голосно закричала.
Без попередження, дракон кинувся в їх сторону. Данделла з жахом дивилася на монстра, усвідомлюючи, що не встигне добігти до воріт замку. Все, що вона могла зараз зробити, це сповільнити цю бестію так довго, як тільки можливо.
Тим часом, дракон схопив Амелію і кинув її об землю, а Данделла була рада, що нарешті від цієї покоївки є хоч якась користь. Принцеса більше не тратила часу, розвернулась і побігла до виходу якомога швидше, знаючи, що Амелія достатньо сповільнить цю звірюку.
Але коли вона поглянула за себе, то закричала, коли побачила дракона, який стрибає прямо на неї з широко відкритим ротом. Вона скрикнула і це було все, що встигнула зробити принцеса Данделла, перш ніж дракон проковтнув її…
* * *
Брайдон, з жахом, спостерігав за всім цим з вікна башти. Його пальці болісно стискали виступ вікна. Ситуація була ще гірша ніж можна було сподіватися. І коли дракон все ще був зайнятий тим, що залишилося від принцеси…, від його чоловічого тіла, врятована ним покоївка змогла непомітно втекти з замку і зникла з його поля зору.
Через декілька хвилин, Брайдон відвернувся, не можучи більше дивитися на те, що відбувалося внизу. Його старе життя закінчилося і він усвідомлював це. Тепер, в нього не було жодного шансу повернутися до чоловічого тіла… і, на додаток, принцеса була мертвою…, а король Бессанд втратив єдину доньку, єдину спадкоємицю.
А потім, Брайдон повернувся до дзеркала і споглядав на красиве тіло принцеси ще кілька хвилин, перш ніж зробив те, що не робив з дитячих років: він голосно закричав з розпачі за собою…, за принцесою…, за королівством.
Минуло п'ятнадцять хвилин з моменту, як дракон зробив те, що зробив. Брайдон сидів на ліжку і вже не кричав. Ні, він кричав, але всередині себе. Він споглядав на власні крихітні руки, а потім, на решту свого зміненого тіла. Воно відчувалося так по-іншому, особливо в порівнянні з його старим тілом… Хоча, вже не аж так по-іншому, як він очікував. Насправді, найбільшою зміною була вага на грудях і відсутність його «приятеля» між ногами. А ще, він відчував себе набагато тоншим…, набагато легшим. Завдяки цьому, йому здавалося, що тепер, він може дострибнути аж до хмар. Його рухи стали надзвичайно плавними, наповнені не силою, а легкістю та ніжністю.
Раптом, Брайдон помітив щось краєм ока. Він аж підстрибнув від несподіванки, коли поглянув в дзеркало, бачачи там відображення Даркота. Незважаючи на маску, Брайдон міг поспорити, що злий чарівник… посміхається?
- Твій рятувальник схалтурив, - заявив він з зневагою в голосі. - Щодо покоївки, то вона таки втекла…, але це навряд чи має якесь значення.
- Але…, - ахнув Брайдон, усвідомлюючи, що Даркот не знає, що він замінився тілами з принцесою.
Чаклун посміхнувся. - Так. Твій батько дасть мені все, що я забажаю… В тому числі життя мого ненависного ворога… Грейдера. Безумовно, життя принцеси і спадкоємиці престолу коштує більше, ніж життя одного дідугана. Даркот знову розсміявся, перш ніж зробив крок назад і зник з дзеркала.
Протягом декількох секунд, Брайдон в шоці споглядав в дзеркало. Чого хотів отой шаленець? Помсти? Хоча, порозмірковувавши над всім цим, Брайдон заспокоївся, розуміючи, що Даркот не планує зробити з ним, з принцесою, нічого поганого.
Брайдон ходив з кута в кут протягом наступної години, відчуваючи все більше розчарування. Він витратив роки на тренування з мечем і ось тепер був безпорадним та ув'язненим, покладаючись на королівських лицарів, які повинні були врятувати ЙОГО!
Все, що він міг зробити - це сподіватися, що покоївка зможе попередити їх про прохід. Хоча… Брайдон підозрював, що зараз вже запізно. Даркот, мабуть, виправив свою помилку в захисті замку.
Врешті Брайдон зупинився і в тисячний раз поглянув на себе, все ще не можучи повірити в те, що відтепер він знаходиться в тілі принцеси. Як він міг вляпатись в щось таке? Смерть і каліцтво були для нього калькульованими ризиками, про які він знав… але до того, що трапилося з ним, хлопець аж ніяк не був готовим.
- Ні! - вигукнув Брайдон і люто поглянув на двері. - Я мушу звідси втекти.
І з цим прийнятим рішенням, він почав шукати способи втекти з своєї в'язниці. Спочатку, він спробував двері, виявивши, що ті не зрушились з місця незважаючи на всі його потуги. Потім, він перевів свою увагу на вікно, кілька хвилин розмірковуючи над різними варіантами. Було зависоко, щоб стрибати, а стіна була занадто гладкою і не мала жодних виступів, за які можна було б триматися.
- Якби я тільки мав мотузку, - пробурмотів Брайдон, прислуховуючись до незвичного тембру свого голосу. Але в кімнаті не було ніякої речі, яка могла б послужити за мотузку.
Брайдон закляв, а потім усвідомив, що такі слова звучать дивно з уст красивої дівчини, тим більше принцеси. Намагаючись заспокоїтися, він знову почав ходити по кімнаті, шукаючи чогось, що можна було б використати для втечі. Що ж, якщо доля навіть і перетворила його на дівчину, він не збирався покладатися на когось, хто його врятує.
Зрештою, Брайдон знову зупинився перед дверима і ще раз поглянув на них. Раптом, його осінило! - Це ж так легко! Як я міг про це забути! - шепотів він, широко розкриваючи очі. Він розумів, що доки не випробує цього, до тих пір не переконається в правильності свого припущення. Брайдон набрав повітря, поклав руку на двері і промовив: «Оервон». Через кілька секунд, двері почали відкриватися.
Мить постоявши, Брайдон кинувся через двері і почав збігати по довгих і звивистих сходах, усвідомлюючи, що повинен втекти з замку якнайшвидше, доки Даркот не дізнається про втрату свого єдиного аргументу.
Вийшовши з вежі, Брайдон направився до головного замку, по дорозі дозволивши собі слабку посмішку, але лише на мить. Він не мав наміру відволікатися чи вітати себе з вдалою втечею, ще не зараз. До кінця дня було ще далеко.
Опинившись в замку, він зупинився в головному залі, освітленому полум'ям смолоскипів. В глибині кімнати виднівся трон, на який, мабуть в своїй зарозумілості, сідав Даркот. Потім, він поглянув на гобелени, котрі прикривали стіни зали. Брайдон не міг повірити в те, що така краса могла бути в замку злого чаклуна.
Раптом, він відчув, що більше не є самотнім. Коли він розвернувся, то закляк, побачивши злого чарівника, який стояв недалеко від нього.
- Я бачу, що ваша високість врятувалась з своєї кімнати, - спокійно ствердив він. - Я не знаю, як ви це зробили…, але таке більше не повториться. І він тихо щось пробурмотів, а в його руці з'явилася куля синього світла.
- Навіть не думай про це! - викрикнув Брайдон, відчуваючи себе значно менш впевненим, ніж це мало виглядати.
Але Даркот лише засміявся на такі слова. - Давайте, ваша високосте… повернімося до вашої кімнати, - промовив він з сарказмом в голосі.
Брайдон скривився, навіть зараз не плануючи здаватися. Кинувши швидкий погляд навколо, він схопив смолоскип з стіни і направив його на Даркота, маючи намір використати його, як меч. Даркот навіть здивувався такій наглості і зробив крок назад, на мить забувши докінчити закляття, все ще споглядаючи на безпорадну принцесу…, яка атакувала його.
- А щоб тебе…, - викрикнув Брайдон і вдарив Даркота факелом, жаліючи, що в його руках немає ні меча, ні старої сили.
Як тільки Брайдон торкнувся смолоскипом чаклуна, той загорівся. Брайдон з подивом відскочив назад, споглядаючи, як Даркот звивається з болю. Його халат горів, а чоловік спотикався, рухаючись по залі. Через мить, він оперся об стіну і через секунду загорілися гобелени.
- Ох, ні, - вигукнув Брайдон, задихаючись від диму, який почав наповнювати залу. Поглянувши на палаючого чарівника, Брайдон розвернувся і почав бігти до виходу з зали, розуміючи, що ось-ось вогонь охопить всю її, а через кілька хвилин, мабуть і весь замок.
Брайдон вибіг на подвір'я, будучи здивований тим, що дракон все ще лежить над тим, що донедавна було його тілом і… голосно хропе! Дуже обережно, щоб не зробити жодного зайвого шуму, який міг би розбудити бестію, він попрямував до воріт. Через хвилину, Брайдон ступив на міст і вибіг з замку.
Він все ще біг, споглядаючи на чарівну прозору стіну, яка виблискувала перед ним. Але, з кожним його кроком, мерехтіння стіни затухало, аж врешті зовсім зникло. Брайдон зупинився і поглянув на замок. Той горів, а дим густим стовпом підіймався в небо.
- Його більше немає, - прошепотів Брайдон, зітхнувши з полегшенням від того, що зникла загроза його королівству. Однак, хлопець не був аж так впевнений, що Даркота так легко можна було перемогти. Те, що зло, рано чи пізно, повернеться назад, він не сумнівався, хоча і сподівався, що так швидко це день не надійде.
Він залишався на місці ще кілька хвилин, підсвідомо розуміючи, що зараз тут будуть лицарі королівства. Незважаючи на його перемогу, Брайдон не знав, чим все це закінчиться.
Чи хто-небудь повірить в те, що він не є принцесою Данделл? Він поглянув на себе і не побачив жодних аргументів, які примушували б сумніватися в цьому. Нажаль, принцеса була єдиною спадкоємицею престолу, але справжня принцеса - мертва. Брайдон відчув смуток, розуміючи, що її батько буде в розпачі від такої новини. А що станеться з королівством? Невже його чекає кривава боротьба за трон?
- Ні! - прошепотів Брайдон, маючи перед очима свою країну, яку розривають на частки, як горять міста і села, як страждають і гинуть невинні люди. Брайдон відчув, як на його плечі осідає важка вага майбутнього. - Ні, - повторив він ще раз. - Я не можу до цього допустити.
Сльози текли по красивому обличчі принцеси, коли Брайдон усвідомив, що повинен буде зробити. Якщо він хоче врятувати свою країну, в нього не було вибору. Принцеса Данделл повинна жити далі. Це був єдиний шлях…
Коли лицарі під'їхали до принцеси, сер Кіркланд зійшов з коня і поклонився наступниці трону. Принцеса поглянула на нього, а потім спокійно сказала: - Я принцеса Данделл. І додав подумки: «Це мій єдиний шлях»…
* * *
В темній кімнаті, перед круглим дзеркалом на стіні, стояла фігура, одягнена в чорну мантію, яка споглядала за зображенням Брайдона та лицарів, які готувалися на повернення додому. Темна фігура скинула мантію і повільним рухом зняла маску, яка була на його обличчі. Під нею виявилося обличчя чоловіка з білою бородою… обличчя мага Грейдера.
- Це сталося, - сумно промовив він, знаючи, що повинен робити далі.
Дуже давно, маг присягнувся захищати королівство і його людей від усіляких загроз. Він давно усвідомив, що загрози можуть прийти не тільки ззовні, досить часто вони були внутрішніми.
Грейдер розумів, що є певні речі, які не може зробити королівський маг, речі, які необхідно зробити. Тому, він створив Даркота, першого ворога королівства, який діятиме так, як не міг діяти Грейдер. Тепер королівство отримало ворога, перед лицем якого надалі буде єдиним цілим.
В королівстві, багато людей з вищих сфер зловживало владою. Хтось залякував нею селян і на таких, Даркот насилав своїх магічних монстрів. Монстрів, які знищували тих, хто приносив шкоду королівству і людям.
Батько короля Бессанда був дурнем і тираном. Багато людей голодувало, коли їх король плавився в розкоші. Королівство поступово занепадало, хоча сам король і не прагнув цього. Відтак, корона перейшла до наступника трону, справжнього короля, який цінував людей та їх потреби…
Грейдер зітхнув, відвернувшись від дзеркала. Король Бессанд був хворим і це була найбільша таємниця королівства. Хвороба нищила короля зсередини, повільно вбиваючи на протязі року. Навіть магія Грейдера не могла подолати цю хворобу. Нажаль.
Щодо доньки короля - принцеси Данделл - маг не міг допустити, щоб та стала королевою. Дівчина була розбещеною і марнославною, яка думала лише про себе. Грейдер боявся того, що вона зробила б з королівством, знаючи про її таємні плани розпочати війну з сусідом… єдиною метою якої було відібрати в них їх королівські коштовності.
- Яка страта, - зітхнув чарівник, повернувши всі свої думки до Брайдона.
Той був яскравим і здатним молодим чоловіком, серце якого боліло за королівство та який допомагав людям навколо себе. Грейдер бачив все це і розумів всю несправедливість світу: людина без королівських кровей більше переживала за королівство ніж законна властителька.
Рішення цієї проблеми лежало на витягнуту руку. Грейдер захопив принцесу і заманив Брайдона до замку. Хлопець пройшов випробування на співчуття, хоча досить несподівано. Нажаль для Данделл. Якби вона тільки могла б себе пересилити…. Чарівник мав надію, що все могло б змінитися на краще, якби вона зайняла трон в якості королівської дружини, а не королеви. Але цього не сталося. Її власний егоїзм переміг її.
З легкою посмішкою, Грейдер пробурмотів: - Королівство повинно бути в хороших руках. Потім, поглянувши на чорну мантію і металеву маску, додав: - Сподіваюсь, що Даркот не знадобиться найближчим часом…
Іноді рятувати королівство - це так непросто…
